День слов'янської писемності й культури. Це свято відзначається щорічно 24 травня, саме в день вшанування пам'яті святих рівноапостольних Кирила й Мефодія, що заклали основу слов'янської писемності. Праці цих великих просвітителів стали спільним надбанням усіх слов'ян. 

При бібліотеці ім. Т. Г. Шевченка працює гурток "Юні екскурсоводи ",
члени якого прийняли участь у конференції до Дня слов’янської писемності й культури з своїми роботами :

Тож надаємо слово нашим екскурсоводам :

ТОПОНІМИ МОГО СЕЛИЩА ШАБЕЛЬКІВКА.

Яресько Тетяна, учениця 8 - А класу, Краматорського НВК (ОШ №6 – ДНЗ)

Керівник:Мірошниченко Людмила Леонідівна, керівник гуртка

Донецького обласного центру туризму та краєзнавства учнівської молоді

Секція: «Етнологія та етнографія Південно-Східної України»

З року в рік зростає кількість людей, які полюбляють подорожувати, бажаючи глибшого ознайомлення із звичаями, побутом, культурою як інших народів так і свого краю, з їхньою історією та історичними пам’ятками, що спонукає до глибокого пізнання оточуючого світу. Важливу історико-культурну інформацію несуть мікротопоніми, тобто власні назви міст, селищ, майданів, вулиць, урочищ, гір, парків…

Таємниці історії минулого нам розкривають звичайні топоніми. Топо́нім (від грец. топоним — місце і грец. όνομα — назва) -назва місцевості, регіону, населеного пункту, об'єкту рельєфу, будь-якої частини поверхні Землі, тобто географічна назва.

Топоніми – це своєрідні мовні пам’ятки давніх часів. Вони розповідають нам про деякі особливості тієї чи іншої місцевості, про рід людей, їхні вірування, світоглядні уявлення. У них фіксуються сторінки історії минулого, імена видатних історичних осіб, міфічних героїв, Богів.

Одним із різновидів географічних назв виступають мікротопоніми, як домінантом фрагментів реального світу, зв’язку людини з навколишнім середовищем.

Назви мікротопонімів охоплюють гідроніми – (водні об’єкти), омоніми - (назви гір, скелі, пагорба), народні власні назви низин, вулиць, куточків населеного пункту.

Назви місць (тобто топоніми) часто даються населенням певної території, для якої кожний з топонімів несе смислове значення. Завдяки цьому можна встановити, наприклад, що на певній території колись проживав народ, що відрізняється від того, який живе там на теперішній час. Тобто, топоніми часто характеризують територію з точки зору тих народів, які колись населяли ту чи іншу місцевість.

Актуальність дослідження теми «Топоніми мого селища» зумовлена тим, що в останні роки багато приділяється уваги дослідженню топоніміки. Такі дослідження є унікальними, бо дають змогу відкрити невідомі досі назви тих чи інших об’єктів. Саме на прикладі давніх назв ми можемо прослідкувати особливості зміни мікротопонімів на території селища Шабельківка, тим паче зараз відбувається декомунізація, змінюються назви населених пунктів, міст, вулиць, парків.

Мета нашого дослідження є пошук та уточнення інформації про цікаві назви мого рідного селища Шабельківка, ознайомити з ними інших.

Об’єктом дослідження є топоніміка Донеччини в назвах мого селища.

Предметом дослідження є особливості виникнення назв мікротопонімів  у селищі Шабельківка.

Селище Шабельківка або Маячка.

На початку 18 ст. з’явився хутір у козака Торської сотні Ізюмського слобідського полку Євстафія Киянця на місці нашого селища Шабельківка (сам Киянець жив на Торі). Тут в урочищі річки Маячки була його земля для вирощування хліба. Після смерті Киянця імення дісталося ротмістру «Бахмутської компанії» Прокопію, а потім перейшло до рук вдови ротмістра Мотрони. Ніхто так і не примножив багатство, отримане від торського козака. Зробити це вдалося лише його онуку  Івану – меншому Прокопійовичу Шабельському. Рік заснування Шабельківки 1758 рік. Про становище місцевих селян свідчить хоча б такий факт: у першій половині XIX ст. в користуванні 120 селянських сімей-кріпаків поміщика Шабельського було 145 десятин землі. Під час проведення реформи 1861 року селяни одержали по 2,6 десятини на ревізьку душу. Слобода Шабельківка (по-другому – Маячка) була заснована в 1758 році і своєю назвою зобов’язана прізвищу поміщиків Шабельських, 1775 - хутір Шабельківка став слободою.

Сад пана Шабельського (капусник).

 По вулиці Волгодонській будинок №75 проживає Іванова Віра Пилипівна. З її розповіді ми дізналися, що на подвір’ї її чоловіка, де вона зараз мешкає була маленька хатинка – мазанка на дві кімнатки, з малесенькими віконцями та очеретяною стріхою, побілена крейдою - у якій, по розповідям старожилів проживали ще  нащадки прислуги пана Шабельського. У 50-х роках її завалили та на подвір’ї побудували новий цегляний будинок. Не пам’ятає вона, що це за маленький хлів стоїть на її подвір’ї, бо коли вона прийшла сюди жити, він вже був. «Зараз на городі нагадуванням про стару хату залишилося тільки каміння, яке потрапляє під сапу, коли сапаєш. Від старого саду пана Шабельського залишились сажанці фруктових дерев, які ми попиляли років 20 тому: груша та яблуня, які ж були яблука на ній, запашні, смачні», – розповіла Віра Пилипівна.  Поряд з Вірою Пилипівною, по Волгодонській №77, проживає Скряга Владислав Віталійович, то він згадав: «Коли був ще хлопчаком, саджали з дідом сад. Земля кам’яниста - не викопаєш ями, ллєш воду у яму, а вона, як у прірву іде. Тоді дід мені і розповів, що наше подвір’я колись було церковним двором. На подвір’ї були великі підвали для зберігання церковного харчу, ось тому вода іде, як у прірву. Десь з двадцять років тому, я спиляв на городі стару грушу, яка залишилася, як мені розказував дід, з порослі панського саду. Сад пана Шабельського був дуже здоровий захвачував дві сучасні вулиці нашого селища Волгодонську та Сочинську і переходив на луки. У фруктовому саду росли різноманітні дерева : яблуні, груші, вишні, сливи. Прибираючи город, ще в дитинстві я двічі знаходив гроші-катеринки 2 копійки та 5 копійок, бо тут була церква, а до церкви завжди несли гроші».

Із спогадів місцевої жительки Шабельківки Іванової Ірини Іванівни рік народження 1935 року, 27 листопада. Коли я була маленькою моя бабуня Анастасія Михайлівна Скряга1885 року народження, до речі вона прожила 97 років, мені розповідала, що вона працювала у самого предка- засновника нашого селища пана Шабельського. Вона розповідала мені про панський сад із фруктових дерев, та і сама пам’ятаю, як ми малечею бігала рвати до річки з панського саду вишні, груші, яблука.

Із спогадів Фендрікової Любові Володимирівни – місцевої жительки та поетеси, коли була малою, пам’ятаю, як ми бігали до річки, поливати капусники, які були на місці панського саду. У капусниках садили моркву, капусту, перець… Уже в зрілому віці мені все згадується, як ми бігали малечею до річки, тим дням, я присвятила вірш

Вулиці мого селища.

До революції в Шабельківці вулиць було не багато. За спогадами Тимофія Садового вони називалися «Стрепетовка», «Панкратівка», «Матущіна». Старожил Шабельківки так пояснив назву цих вулиць: «Матущина» – тому, що там народжувалися переважно дівчата, «Панкратівка» – тому, що там народжувалися хлопці. На цій вулиці жили добрі гончарі, прізвище одного з них згадали старожили ­– Моісеєнко. Гончарні вироби продавали на місцевому базарі – це горщики, глечики, макітри» – із книги Коцаренка В.Ф. «Краматорськ: забуті сторінки історії». Зараз у селищі багато вулиць і мають вони сучасні назви, але старі люди ще інколи їх називають «Панкратівська», «Матущіна», «Гончарна».

П’ятачок (танцювальний майданчик) біля будинку культури.

Із спогадів Фендрікової Любові Володимирівни (Кравченко) рік народження 1940, 30 березня. Бібліотека, як і клуб була осередком культури в той час з (1953 -1968 роки). Біля клубу на площадці проходили танці був патефон з платівками, які то були танці. Молодь сходилася з усієї округи: Ясної Поляни, Софіївки, Іванівки, 3-ої Олександрівки. Пилюка стояла «на п’ятачку» стовпом, а ми танцюємо навіки врізалася мені пісня «Давай сегодня встретимся, хорошая моя».

Із спогадів місцевої жительки Шабельківки Іванової Ірини Іванівни рік народження 1935, 27 листопада. Перед війною клуб знаходився на місці теперішньої сільради. Будівля була не велика, кінозал та сцена. В кубі завжди було людно, на свята та по вихідним дням привозили, та показували художні фільми. Під час війни, коли в селище вступили нациські війська у клубі зробили конюшню. Коли ворожі війська відступали, конюшню було зруйновано. Після війни будівлю клубу було відновлено силами односельчан. Люди виходили  на  «суботнік»  чистили цеглу, вивозили сміття, розбирали старі стіни. Влада надала новий матеріал і сумісними зусиллями було побудовано нову будівлю клубу. У будівлі був маленький читальний зал, маленький кінотеатр та вже стаціонарна рубка кіно, була і каса у якій продавали білети у кіно. Десь у 1950 –х роках влада встановила на площадці, де зараз знаходиться Будинок культури гучномовець, там крутили платівки і вечорами збиралась молодь на танці - це був « наш п’ятачок». 

«Шумило».

У селищі протікає річка Маячка - ліва притока Казеного Торця (басейн Сіверського Дінця). Живиться вона за рахунок атмосферних опадів. На Маячці створено низку штучних водоймищ, які використовують для рекреації, риборозведення та в господарських цілях. За 8 км від місця впадіння — Маячківське водосховище, має багато приток. У Шабельківці  в 50-60 роках влітку на річці – місце для купання   (купальню) було не видно за великими вербами, але почути ще здалеку дитячий галасливий гомін, крик, плескіт води, шум, гам, вереск, так розважалися місцева дітвора на купальні аж до вечора, так і прозвали купальне місце «Шумило».

«Попівський ліс».

Читаємо книгу Коцаренка В.Ф.- автора книги «Краматорськ забуті сторінки історії»: «Листаючи «Пам’ятну книгу Харківської губернії на 1867 рік» зміг знайти вказівник загублених сіл Почтове, Кримське, серед них значилося село Шабельківка. За даними довідника у 1865 році у цьому селі нараховувалося 75 селянських дворів, у яких жили 379 чоловіків та 410 жінок. Село як село нічого не звичного одне чим можна полюбуватися – дерев’яна православна церква.» В 1788 році за гроші поміщика Івана меншого Прокопійовича Шабельського у селі Шабельківка була збудована перша у наших місцях дерев’яна церква на ім’я Миколи Угодника (Миколаївська). Згідно опису Харківської єпархії, до Миколаївської церкви приписано у 1790 році: чоловіків – 642, жінок – 606. У 1795 році священиком був Дмитро Щербинський. У 1868 році вона перестроюється завдяки старанням поміщика Василя Шабельського, до церкви пристроюється дерев’яна дзвіниця. Під владою церкви були землі, лісові насадження, тепер це величезний ліс, який наступає на наше селище з Червоної гори, він і досі називається «попівським».   

У церкві зберігається ікона, яку в 30-ті роки, під час закриття Миколаївської церкви, спас мешканець села Шабельківка Дмитро Іванов, а в наш час його син передав настоятелеві нової церкви протоієрею батюшці Анатолію (Деркаченко) для зберігання у вівтарі.

«Червона гора».

На перехресті вулиці Волгодонської та вулиці Мисливської стоїть величезна Червона гора, прозвали її так за її колір – червоний, бо ця гора глиняна. Гора поросла лісом, цілющими травами та чагарниками. На горі росте багато рослин, які занесені до Червоної книги України. Учні НВК №32 разом з вчителями біології розробили маршрут екологічної стежки, де вивчають природу рідної місцевості. Біля підніжжя гори розлився невеликий ставочок у народі його називають «Ставок №2», з берегами порослими великими вербами, а з під гори у ставок тече струмок з холодною джерельною водою. По воду приходять та приїжджають місцеві жителі, смаком води не нахваляться. Ось яка чарівна наша Червона гора.
Клочківський колодязь.

У кінці вулиці, зараз називається на честь - Героя Радянського Союзу Віктора Івановича Мариніна, який загинув під час Другої світової війни, визволяючи нашу місцевість, похований у братській могилі
с. Сергіївки,  стояв дерев’яний зруб - колодязь. Був він на всю вулицю один. Вода у селищі знаходиться на великій глибині і не у всіх частинах селища добра. Цей колодязь копали у складчину,  тобто був він кожного мешканця вулиці, а викопаний був на проти будинку Петра, тому і назвали його     «Петрів колодязь». Вода у колодязі  була дуже смачна, біля колодязя завжди було людно, приходили по воду з усієї вулиці, то ж можна було і поділитися новинами, обсудити справи, а у вечорі біля колодязя збиралася гуляти молодь.

Викладене вище дозволяє нам стверджувати,  що на жаль частина мікротопонімів зникає в пам’яті місцевих жителів. Тому, наразі існує нагальна потреба у вивченні й дослідженні мікротопонімів, збиранні втрачених (забутих) географічних назв нашої місцевості, а також у виявленні та уточненні місцевих (народних) назв географічних об’єктів, з’ясуванні історії їх походження.

Джерела та література

1. Білокузова Н.О. Науково-дослідницька робота «Топоніми Донецької області».

2.Купчинський О.А. Найдавніші слов'янські топоніми України, як джерело історико-географічних досліджень. – К.: Наукова думка. 1981. – 241с.

3. Коцаренко В. Ф. Краматорск: забытые страницы истории. – Краматорск, 1999. – 385 с.                                            

4. Коцаренко В. Краматорская быль. – Краматорск: ЧП "Канцлер", 2002– 175  

5. Семенов-Тяншанський В.П. Как отражается географический пейзаж в народных названиях населенных мест. – Землеведение, кн. 1-2, 1924.

 6. Стецюк В. М. Сліди прадавнього населення України в топоніміці. – Львів: Ліга-прес, 2002. – с. 34. 4. Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви (сліди народів на карті УРСР). – К.: Наукова думка, 1962. – 127с.

7. Страницы истории города Краматорска: краеведческий сборник (посвящается 40-летию музея и 140-летию Краматорска). – Краматорск:

Тираж-51, 2008. – 352 с.   

8. Спогади місцевих жителів Щабельківки: Садової С.І., Садового Т., Іванової І.І., Фендрікової Л.В., Іванової В.П., Скряги В.В.