Своя хата – своя правда, своя стріха – своя втіха. (Народна мудрість).

Дослідження гуртківців «Юні екскурсоводи» ОЦТК, що працює при бібліотеці ім. Т. Г.Шевченка Краматорської ОТГ.

О.Довженко писав: «Біла, з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом архітектурна праматір пристанища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна», «увійдіть» житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа. Немовби зросло воно, як плід серед зелені і квітів».

У нашому селищі Шабельківці дуже багато пам’яток: історичних, етнографічних, культурних. Проходячи вулицею Волгодонською до ставка, по лівій стороні, понад дорогою, красується біленький будиночок під стареньким шиферним дахом з маленькими вікнами - «очима» обрамленими дерев’яними ставнями. Виглядають вікна із під дашка, який тримається на шести стовпах. Такі будиночки, який є у нашому селищі, один в якому живуть до цих пір, на все селище, можна зустріти дуже рідко 2- 4 хати. Такі будинки характерні для Слобожанщини - етнографічний регіон, що охоплює східну частину України - сучасні Харківську область, південно-східні райони Сумщини, північно-східні - Дніпропетровщини, східні – Полтавщини, північні - Донецької, Луганської областей. 

Свідчення найдавнішого заселення цієї території походять з молодшого палеоліту. За ранньої доби Слобожанщина становила частину території сіверян, з кінця 9 ст. вона увійшла до складу Київської Русі, зокрема у 11 ст. до Чернігівського та Переяславського, а згодом й Новгород-Сіверського князівств. Після татаро-монгольської навали 13 ст. землі відійшли до Золотої Орди, а після битви на Синіх Водах 1362 року до Великого князівства Литовського.

З XVI століття більшість земель сучасної Слобожанщини переходять до складу Московського князівства за результатами московсько-литовської війни 1500–1503 років. Проте, становлять собою майже знелюднене Дике Поле, крізь яке татари здійснювали набіги вглиб Московії – звичайно Муравським шляхом (він вів вододілом між Дніпром і Доном – від Перекопу аж до Тули), а також і його відногами – Ізюмським та Калміюським шляхами.

Назва цього історико-етнографічного району виникла в період його інтенсивного заселення (XVII—XVIII ст.). Вихідці з Лівобережної і Правобережної України та з Росії, а також численні втікачі від утисків феодально-кріпосного ладу користувалися тут певний час різними пільгами («свободами»), поселялися «на слободах», засновували поселення — «слободи».

Після повстання Богдана Хмельницького на Слобожанщину переселяється значна маса козаків і селян, засновуючи тут нові поселення. Згодом руйнування Запорозької Січі спровокувало наступну масову хвилю заселення даної території козаками.

Не раз на землі басейну Сіверського Дінця вторгалися різні кочові племена: гуни (IV ст.), печеніги (X—XI ст.), половці (XI—XII ст.), татаро-монголи (XIII ст.). Заселення території сучасного Краматорська почалося      у другій половині 18 ст. Ініціатива утворення поселень на річках Казенний Торець, І та ІІ Біленькі, Бичок і Маячка належала переважно представникам старшини Ізюмського, Слобідського та Бахмутського кінного козацьких полків. Масове заселення цієї території почалося тільки у другій половині XVII— на початку XVIII ст. З Придніпров’я та центральних губерній Росії сюди тікали селяни, рятуючись від гніту польських, російських та українських поміщиків. У 1767 році царський уряд подарував графу Ф. П. Таранову 10 тис. десятин землі, на якій він заснував село Петрівку. Згодом Таранов продав свою землю дворянам Абазі, Іванову, Шабельському, Штейгерову. Так виникли нові поселення Абазівка, Іванівка, Шабельківка, Штейгерівка (тепер всі вони увійшли в межі Краматорська).

Люба земле, моя Шабельківка рідна,

Ти стоїш на Донбасі з давніх років.

В ті далекі часи ти була дуже бідна,

І багато жило тут селян – кріпаків

Через тебе пройшли історичні події,

Не минули тебе голод, холод, війна.

Роки йшли, і збулися прекрасні надії,

І тепер ти розквітла наче весна.

На початку 18 ст. з’явився хутір у козака Торської сотні Ізюмського слобідського полку Євстафія Киянця на місці нашого селища Шабельківка (сам Киянець жив на Торі). Тут в урочищі річки Маячки була його земля для вирощування хліба. Після смерті Киянця імення дісталося ротмістру «Бахмутської компанії» Прокопію, а потім перейшло до рук вдови ротмістра Мотрони. Ніхто так і не примножив багатство, отримане від торського козака. Зробити це вдалося лише його онуку Івану – меншому Прокопійовичу Шабельському. Рік заснування Шабельківки 1758 рік. Про становище місцевих селян свідчить хоча б такий факт: у першій половині XIX ст. в користуванні 120 селянських сімей-кріпаків поміщика Шабельського було 145 десятин землі. Під час проведення реформи 1861 року селяни одержали по 2,6 десятини на ревізьку душу. За кожний наділ треба було платити поміщикові понад 100 крб. Не маючи змоги заплатити таку суму, 45 чоловік відмовилися від наділів і вийшли «на волю» безземельними. Не одержали землі також і 23 душі дворових селян. Шабельківка – один з перших населених пунктів Краматорська. Територія, яку займають Краматорськ         і Шабельківка, до початку XVIII століття являла собою голу степ. Слобода Шабельківка (по-другому – Маячка) була заснована в 1758 році і своєю назвою зобов’язана прізвищу поміщиків Шабельських, 1775 - хутір Шабельківка став слободою.

Згідно з документам, за 1768 року, Іван Шабельський купив у виселеного із слободи Тор однодворця Івана Макарова хутір, розташований неподалік дідівських земель, тим самим заложив основу слободи нашої Шабельківки. Засновник Шабельківки – хорунжий Бахмутського кінного козачого полку Іван менший    Шабельківський. У 1767 році на хуторі було вже чотири хати, три сараї, дві овечі кошари і п’ять загородок скота. Читаємо книгу Коцаренка В.Ф.- автора книги «Краматорськ забуті сторінки історії»: «Листаючи «Пам’ятну книгу Харківської губернії на 1867 рік» зміг знайти вказівник  загублених сіл Почтове, Кримське, серед них значилося село Шабельківка. За даними довідника у 1865 році у цьому селі нараховувалося 75 селянських дворів, у яких жили 379 чоловіків та 410 жінок. Село як село, нічого не звичного. Одне, чим можна полюбуватися – дерев’яна православна церква.» Недаремно в народі кажуть: «Моя хата небом крита, землею підбита, вітром загороджена». У нашому селищі збереглася стара хата, якій вже більше ста років,  і в ній і досі живе житель нашого селища - Скряга Анатолій Вікторович, 1962 року народження,  із своєю жінкою. Цю хату він придбав у Скряги Олімпіади 30 років тому. Сказати точно, скільки років хаті він не може, бо документи на хату робилися набагато пізніше, але на городі Анатолій Вікторович знайшов маленьке скельце від пляшки, на якому викарбуваний рік випуску пляшки 1900 рік, тому і припускає, що ця будівля старша за пляшку.

Що таке українська хата? Типова українська хата – то одноповерхова будівля з солом’яним дахом, білими стінами та вікнами зі ставнями.
У кінці XIX ст. – на початку XX ст. на Слобідській Україні вже існують усталені типи народного житла.
Селище Шабельківка, Донецької області, де була зафіксована дана будівля - українська хата, розташовано на правому березі річки Маячки, вздовж якої розкинута гряда Крейдяних кар’єрів, багатих на поклади крейди та кремнію, який місцеві жителі називають «кремень». Тому, нерідко при будівництві споруд,  камінь-кремній поєднували з деревом. Зрубний дерев’яний каркас в поєднанні з кам’яною кладкою утворюють конструкцію будівлі , що є характерним для місцевого будівництва.  

Навколо хати не можна було саджати заборонені дерева, ті,  що ростуть надто високо, бо вони могли принести в родину біду. Господарі слідкували за тим, щоб на подвір’ї не було сухих дерев, які несли в собі мертву енергетику. Українці дуже дбали про духовну чистоту своєї хати, Тому, будуючи її, дотримувалися різних вимог, зокрема:

-        щоб город за хатою та господарськими спорудами виходив до річки, ставка, на долину;

-        щоб це місце було по можливості на ціліні. де земля "спокійна";

-        на горбку, де немає вологи;

-        де не ростуть дерева;

-        де колись водилася худоба, була в сімьї злагода і не вмирали діти;

-        де можна вдало розмістити господарські споруди;

-        де є зручний підїзд;

-        вхід до хати повинен бути із південного боку зі сходу.

Слід зауважити, що заборон при цьому було значно більше. Так, не можна було будувати нову хату:

-        за розмірами меншою від старої (щоб не зменшилась сімья);

-        на місті старої, хоча б трохи не посуваючись убік;

-        на садибі родини, де були пьяниці, злодії тощо;

-        таи, де люди вимерли від пошесті;

-        де часто хворіли;

-        де були сварки та розлучення;

-        де колись вбили когось чи ще якось осквернили місце;

-        де були поховання, особливо вішальників;

-        де раніше була церква чи якесь інше святе місце;

-        де колись молотили (бо будуть чорти молотити);

-        на пустирах, вигонах, мочарах, на роздоріжжі, перехресті доріг        та на межі;

-        там, де хата розділяла ділянку землі навпіл;

-        на стежках, дорогах та корчах; на камінні та болотах;

-        там, де росло дерево, а особливо бузина, терен, груша і вкрай небезпечна калина;

-        де був льох чи якісь ями; де був хлів чи стайня;

-        де був смітник, гноярка. Місце, куди виливали помиї;

-        де скупчувалась дощова вода; де була хата, яка згоріла від удару блискавки.

 Крім того, щоб визначити місце для нового житла, ходили до ворожок та розпитували  старих людей. У деяких випадках на вибраному місці сіяли жито: якщо воно росло гарно, то вважалося, що ділянка гарна. Так само відповідально ставилися й до вибору часу для закладин житла. Це вважалося однією з найважливіших умов успішного будівництва. Закладати нову хату було прийнято навесні та влітку. Загалом, в Україні найбільш сприятливими днями вважались вівторок, четвер, п'ятниця та субота. Не бажано було починати будівництво у високосний рік, понеділок, середу та на свята. Перш ніж закладати житло, дізнавалися, чи не присвячений цей день комусь із святих мучеників, бо не доведеш справу до кінця. Після закладин уже можна було працювати всі дні, крім неділі, свят та постів.

Починалися закладини рано-вранці. У центрі майбутнього житла, перед місцем, де мала бути піч, або на покуті (південно-східний куток) ставили стілець, застелений рушником, на якому лежали хрест, букет квітів, хліб, сіль, чашка води чи вина. Старший майстер брав рушник із хлібом, цілував його, промовляючи: «Господи, допоможи, - і починав роботу. Рушник, а інколи добрий шмат тканини та гроші він потім брав собі. Майстер робив хрест, який під час будівництва поступово підіймався до вершини даху. Щоб будинок стояв довго перший камінь, чи інший будівельний матеріал, закладали, коли пролітав крук. Майстра на закладинах добре частували, щоб той «не зарубав на кого-небудь», коли закладатиме першу підвалину; намагалися не потрапляти йому на очі, бо як побачить кого, той може незабаром померти чи сильно занедужати. Крім того, навхрест дерева не клали, бо невдовзі буде в хаті мрець.

Дрібні гроші, зерно, хліб, вино, трави, часник, овечу вовну, лампадки, іконки, ладан, освячену воду тощо господарі майбутнього житла обов'язково закладали під усі чотири кутки, а подекуди-лише під один, так званий красний куток, що, як правило, був розташований на сході. По закінченні основних будівельних робіт, на гребені даху, ставили хрест, колоски збіжжя та букет квітів - це була «квітка». Вивершення хати «квіткою» було своєрідним сигналом до того, що господареві слід розрахуватися з майстром, а гсподині - накривати стіл.

Перед тим, як починати забудову хати по її майбутніх кутах, на всю ніч ставили скляночки зі свяченою водою. Якщо вранці спостерігалось збільшення води у склянках- це було гарним знаком, отже місце вибрали гарне. Іноді, майбутні господарі засівали місце майбутньої забудови житом, якщо воно швидко проростало - життя у цій хаті буде багатим. Але будівництво не розпочинали в будь-який день, обов`язково потрібно було дочекатися четверга з повним місяцем - це і був знак доброго початку. А ще, хату розташовували так, щоби вхід був зі сходу, або ж із півдня – це означало, що тут завжди буде щастя.

У XIX - на початку XX ст. для будівництва використовували дуб, сосну, акацію, вербу, липу, вільху. У багатьох селах стіни будинку і фундамент зводили з дуба, конструкцію даху робили з верби, вільхи та ін. Якість використовуваного будівельного матеріалу часто залежала від майнового становища селянина. Наша хата була збудована з дубу та акції, які ростуть у нашій місцевості в великій кількості, тому мабуть вона і вистояла скільки років.

Уникали використовувати для будівництва житла осику, вважаючи її проклятим деревом - за переказом саме на осиці повісився зрадник Ісуса Христа,  Юда Іскаріотський. З того часу осика тремтить від жаху. Осикову деревину могли використати лише для будівництва стайні - щоб чорт не займав коней, хліва та сажа, де тримали свиней, оскільки останні вважалися нечистими і не могли зацікавити темні сили.  Щоб відьма не доїла молока.

Для будівництва на Слобожанщині використовували різні матеріали: дерево, крейду, лампачу (глиносолом’яні цегли). Дерев’яні стіни клинцювали (забивали клинці), а потім накидали глину, змішану з половою, білили крейдою,  або фарбували жовтою глиною. Стіни цієї хати зводилися з дубових колод, покладених горизонтально. Застосовували два типи конструкції стін: зрубний і каркасний (у лісостеповій смузі, де ми живемо). Конструкційною основою зрубних будівель є стіни з горизонтально викладених колод, брусів, півкругляків, з'єднаних на кутах врубками. Кожний ряд називається «вінець». Вінці зрубів завжди були майже однакової товщини, крім підвалин, для яких використовувалося грубе дерево, переважно дуб. Довжина зрубів цієї хати сягала 5 м. Зрубні будівлі зводилися з окремих квадратних коробок- клітей. Стіни каркасних будівель складалися зі стовпців (стояків, сох), які закопували в землю або вставляли в нижній зрубний вінець (підвалини). Стовпи розміщували по кутах будівлі й проміжках стіни на відстані, яка залежала від заповнювача каркаса. Щоб конструкція споруди була міцнішою, на кутах робили розкоси. Заповнювали каркас дошками, півкругляками (пленицями), хмизом, очеретом, а також глиносолом'яними вальками. У нашому випадку хата також заповнена дошками та помазана глиносолом’яними вальками. По вуглах хати виступають дерев’яні колоди, які хазяїн хати підводить чорною сажею кожного разу після дощу.

Особливістю хат були присьби, які виплітали з лози, набивали землею майже по самі вікна та обмазували глиною. Наша призьба була зроблена з глини фундамент призьби з каменю сама призьба, яка була глиняною вже зацементована для кращого збереження хати. Весь фундамент призьби підведений чорною сажею щоб не бралася вода.

 Дахи українських хат на Слобожанщині, як і нашої зазвичай мали навіси-«піддашки» - виноси даху по фасадній стіні, що спиралися на стовпи. На фасадній стороні у нашої хати 5 стовбців та 2 вікна, а на причілковій стороні теж 2 вікна і 7 стовбців, дивно, що на глухій стіні теж є одне вікно, бо нерідко по глухій стіни хати робили невеличку комірчину - «прихалабок». Найдавніші вікна були просто отворами, завішаними тканиною або закриті створами. Шибки в давнину заміняли волові міхури, напнуті на рами. В XVI – XVIІ ст.. шибки робили з пластинок слюди, закріплюючи їх свинцем. Із появою скла вікна стали справжньою окрасою хати. З середини вони завішувалися оздобленими занавісками, або« фіранками», через які можна було бачити все, що діється на вулиці, але погано видно, що в хаті. Подекуди вікна прикрашалися вишитими рушниками, що служили оберегами.

Згодом ці піддашки стали закритими, утворюючи додаткове господарське приміщення - «галерею», «коридор». З метою захисту стін від руйнування водою дахи робили зі значним напуском.

Покривали хати здебільшого очеретом або соломою залежно від місця проживання хазяїна хати. Схили дахів завжди рівні. Дах нашої хати був спочатку очеретяний, а потім його перекрили сучасним шифером. Дахи хат були чотирискатні. I нині на двоскатну хату в селах Донеччини, а саме у селищі Шабельківка кажуть «флігель», визнаючи хатою лише будівлю з чотирискатним дахом. Очерет як покрівельний матеріал використовували лише в селах, розташованих поблизу заболочених річок і озер. Наше селище Шабельківка розташоване на березі річки Маячки, тому селянам нашого ще села був доступний природний матеріал – очерет, яким і крили хати.

 Наша вже хата з цегляним димарем, а колись на ній був димар зроблений з хмизу обмазаний глиною.

ХІХ до початку ХХ ст. переважним типом планування була «хата на дві половини»: кімната і світлиця, кімната і кімната або хата і комора, світлиця і комірчина. На рубежі ХІХ-ХХ ст. відбулося здрібнення площ: хату (кімнату) могли ділити надвоє, причому там, де було вустя печі, а згодом груба, приміщення використовувалося як кухня, а дальня частина - як валькір, спальня. Простір хати від вустя печі до фасадної стіни служив «кухнею»: отут готували їжу і був зосереджений весь кухонний інвентар. Від вхідних дверей до стіни, що виходить на вулицю, до причілка, влаштовували «мисник» - полиці, а то й шафку, де зберігалися миски. Якщо мисник не мав дверцят, то яскраві, різнокольорові миски, що стояли на ньому ставали додатковим декоративним елементом оселі. Глеки, дзбани, горщики та інший фігурний посуд ставили на полицю, яку прибивали над дверима. (додаток: фото)

Відділяючи від довгих сіней частину, її могли використовувати і як майстерню, і як додаткову чисту кімнату. У 1930-х роках стає модним двокамерне житло: сіни та хата, де саме сіни облаштовуються по чолу (фасадній стіні), займаючи тільки половину чи 1/3 її. В останньому разі сіни до причілкової стіни в один бік завершуються комірчиною, а в іншій - піддашком, спочатку відкритим.

За планом ця хата тридільна (хата-хатина-сіни). Краї стріхи відводили від стіни й спирали на вінця, які підтримувалися стовпчиками. Завдяки цьому хата набирає більш оригінальної форми. Планування хат було різноманітним: двокамерні (житлове приміщення та сіни), як у нашому випадк, трикамерні (два житлових приміщення, розділені сіньми). Зазвичай селянські та міщанські хати мали лише земляну долівку. У нашій хаті дві жилих кімнати: у першій кімнаті на стелі виступає один сволок, у другій - два сволока. Сволок -це брус, на якому трималася стеля у хаті. Виготовлявся він з дубу або липи, символізував міцність оселі. Ним пишалися та вихвалялися перед гостями. На сволоку вирізьблювали дату спорудження хати, прізвище, ім’я господаря.

Кажуть, що оселя відбиває характер та смаки свого володаря. Так і традиційне народне житло відображає світогляд та уклад життя цілого народу. Українська хата - то маленький всесвіт, в якому жили та частиною якого відчували себе наші предки.

Стіни хати ретельно обмазували глиною та білили. Часто стіни фарбували у різні символичні кольори та розмальовували. Так вони й стояли – наче чепурне біленьке диво між деревами, обсажені соняшниками та калиною. Навколо хати був двір - господарські споруди, город, сад, відгороджені тином.

У інтер’єрі хати органічно поєднувались побілені крейдою стіни, лави, мисник за дверима, жовта глиняна долівка, велика декоративно опоряджена піч. У кожній місцевості хати мали особливості, які виявлялися перш за все в оздобленні печі, їх окремих деталей. Печі були прості – мазані або кахляні.