СПОГАДИ ПРО ГОЛОДОМОР СІМ’Ї ГЕЙКО НА ПОЛТАВЩИНІ

 

 Андреєва Аліна, учениця 11класу, Краматорська

 загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1, гурток «Юні екскурсоводи»,

Донецький обласний центр туризму та краєзнавства учнівської молоді; м.Краматорськ, Краматорської міської громади, Донецька область.

Керівник: Людмила Леонідівна Мірошниченко, керівник гуртка «Юні екскурсоводи».

 

 

 Народна пам’ять – най достовірніше історичне джерело минулого. Пам’ять - нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Страшними були 30-ті роки минулого століття! Жахливо усвідомлювати, що за соціалістичним гаслом «Наздоженемо і переженемо» стояла смерть мільйонів. Села стали експериментальною зоною. Це був експеримент за право на життя. Жили за страшними законами: виживає найсильніший.

У світі немає іншої такої країни, де кожний метр землі покритий безіменними могилами. Хрестів над ними не ставили - не встигали. Про ті страшні події в моїй родині 1932-1933 років, я дізналася від своєї матусі, про те розповідала їй бабуся Пивовар Марія Степанівна 1921 року народження. Моя прабабуся, народилася в селі Дмитрівка, Машівського району, Полтавської області. Моя прабабуся народилася у сільській сім’ї, вона була четвертою найменшою дитиною, крім неї були Петро, Зіна, та Устина - ці діти народилися до Першої світової війни, їх батько був військовим фельдшером і загинув під час війни. Згодом мама одружилася з Гейко Степаном і народилася моя прабабуся Марійка. Сім’я була середнього статку мала 5 гектар землі, коняку, корову, домашню птицю та город. Її матуся була швачкою, в селі шила одяг під замовлення, а тато працював у сільській лавці, торгував різним крамом.

Осінню 1932 року коли було зібране збіжжя та перевезене до двору на обмолот, по селу пішла мова про обшуки та забирання зерна. На обмолот зерна до нашої сім’ї приходила вся велика родина, жінки, діти, сусіди – це було свято. Як по підказці, після обмолоту, на подвір'я прийшла група комуністів з «щупаками» забирати хліб. Обшук робили скрізь: у коморі, у стрісі хати, у підвалі, у хаті, простукували навіть стіни. Все зерно, що заготовили на зиму було забране, нам залишили овочі, коняку та корову. Згодом пізніше забрали і їх до колгоспу. Коли весь фураж було завантажено на вози та повезли з двору тато втратив свідомість, мама дуже плакала, вони розуміли, що неминуча смерть – голод, а діти? До сусідів також приходили з обшуком, але нічого не знайшли, тоді один з групи обшуку спитав у хлопчика, що їли сьогодні, хліб? Дитина у відповідь, ні тільки кашу - а де ж каша? У собаки під хвостом, сказав малий, собаку пристрілили, а під собачою будкою був схов. Так забирали все їстівне, не дивлячись на малих дітей.

Коли все їстівне було з’їдено, тато вирішив перевезти сім’ю на Донбас. Він влаштувався працювати на завод, там йому видавали продуктові картки, завдяки яким наша сім’я вижила у той тяжкий час. Восени батьки отримали листа від рідні, брат писав, що у них вродила пшениця, повертайтеся додому на всіх вистачить. Ми повернулися додому до свого села у Полтавську область. В селі тато влаштувався сторожем до колгоспу, а мама шила одяг на замовлення. Смерть уже сміливо переступала через пороги вбогих сільських осель та маленьких міських квартир. Люди пухли з голоду й помирали.

 

Пізньої осені, йшов холодний проливний дощ. Вночі хтось постукав до вікна хати. Наша хата стояла друга від шляху на районну дорогу, до нас часто заходили люди, то води напитись, та перепочити. Батько ночами працював і тому мамі строго заборонив пускати перехожих на ніч. Траплялися випадки, коли людей грабували та вбивали за горщик картоплі. Коли мама відчинила двері на порозі стояла молода жінка, вся промокла до нитки і просилася на ніч, мама її пожаліла та впустила до хати. Мама пішла, внесла соломи, та послала біля печі. Жінка лягла, довго ворочалась, а потім притихла. Жінка розповіла нам, що іде до Полтави на базар, щоб виміняти продукти харчування. Моїй прабабусі та її  сестрі наказала спати по черзі і слідкувати за нічною гостею, щоб не обікрала. Коли вранці мама почала її будити, то побачила, що у неї пухлі ноги, жінка була мертва. Мама пішла до сільради розповіла про все, що сталося там дали віз, жінку захоронили на сільському цвинтарі, бо шукати родичів не було можливим - документів при ній не було, і ніхто її не знав.

Коли сім’я сідала до столу їсти, моя прабабуся, маленька Марійка, намагалася непомітно відломити кусочок перепічки, чи варену картоплину сховати до кишені, а якщо кишені не було клала під сукню на лаві. Мама це помічала, але нічого не казала. Після обіду, вона бігла до сусідської Галі з якою вона товаришувала і несла їй гостинчик. У сусідській сім’ї було шестеро дітей, але вже двоє померло  від голоду. Коли Марійка приходила до Галі у двір гратися, батьки Галі не знали чим її пригостити, та як кажуть куди посадити, вдячні їй за те, що вона підгодовує їх дочку. Галинка вижила під час тих тяжких часів, завдяки моїй прабабусі.

Моя прабабуся в 1950 - х роках вже у дорослому віці з чоловіком та дітьми, за іронією долі знову переїхала на Донбас, але з іншої причини. У тяжкі після воєнні роки не було чим топити, бо жили у Полтавській області, а там де вони жили, не було лісів, тільки штучні насадження, а за зрубане дерево давали п’ять років в’язниці. Вугілля до них  в село не  привозили, тож батьки вирішили переїхати на Донбас, куди поїхала  старша сестра прабабусі та погукала їх, написавши їм листа, що вугілля возять машинами по вулицях і можна купити паливо. З розповіді мами, моя прабабуся дуже добре готувала, полтавський суп - затірку по рецепту лихих часів голодомору, яка ж добра та затірка. Добра, бо в ній присутня засмажка з цибулі та моркви, є вдосталь картоплі та затерта першосортним борошном, а не з висівками з борошна та багато запашної зелені: кропу, петрушки, а не лободи та іншої трави. А ще у прабабусі фірмова страва «вушки», маленькі варенички з лівером.

Жоден історик не зможе розповісти про Голодомор з легкістю чи з посмішкою, однак усі ми заслуговуємо на правду, якою гіркою вона б не була.

Вічна пам’ять усім загиблим та низький уклін тим, хто зміг пережити жахливі роки розкуркулення та голоду.

ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!

 

Джерела:

Спогади Пивовар Марії Степанівни