#культура_на_часі

 #Читаємо в сімейному колі#Почитаємо#батьки#виховання # розум # хитрість

"Батькові поради" - добірка народних оповідей-притч

Притча — невелике усне оповідання повчального характеру про якусь життєву пригоду. Вона утверджує перемогу добра, cправедливості. Притчі - це історії, які передаються від серця до серця, відкривають людям почуте, побачене, але найголовніше - душу. Вікова мудрість, що закладена в притчах, перетворює їх на своєрідну книгу життя, яка допомагає нам зрозуміти себе та наше майбутнє.

 У ПРИГОДІ

Народна притча

  Пішов раз лев на лови й зустрів мишку. Хотів її з'їсти, вже й лапою надушив. А мишка й каже йому:

—  Ой, леве, могутній владарю! Не їж мене, змилуйся наді мною, бідною, маленькою мишкою! Я тобі за те в пригоді стану!

  Засміявся лев:

—  Ти мені в пригоді станеш? Якась нещасна мишка — мені, цареві над звірями, у пригоді можеш стати? У якій же це пригоді?

—  А хто може теє знати, — каже мишка. — Тільки благаю я тебе — зглянься (змилуйся) наді мною!..

  Зглянувся лев, пустив мишку. Подякувала вона й побігла швиденько до своєї нірки.

   Коли це, за яким часом, попався лев у тенета (сітка для ловлі звірів, птахів). Б'ється, сердешний, борсається в тенетах, нічого не зробить — ще гірше заплутався в сітку. Аж де не взялась мишка — одну петельку перегризла, другу... Як заходилася (почала швидко робити), то таку дірку в тенетах зробила, що й лев виліз! Тоді мишка й каже левові:

— А що, бачиш, і я, маленька мишка, тобі в пригоді стала!

— Бачу, — каже лев, — віддячила ти мені й навчила мене! Спасибі тобі. Я бачу, що добро, зроблене комусь, сторицею (у багато разів більше) повертається.

                                                                                          Записала Олена Пчілка

                                                                          

За матеріалами: Олена Пчілка. "Годі, діточки, вам спать!" Упорядник О. М. Таланчук.  Художник І. І. Литвин. Київ, видавництво дитячої літератури "Веселка",1991 рік, стор. 221.

 

                                                                         БЕЗ ТРУДА НЕМА ПЛОДА

Народна притча

Якось один чоловік почастував вовка хлібом.

—  Ну й смачний! — похвалив вовк. А далі питає:

—  А де ти його взяв?

—  Та де взяв! Землю виорав...

—  І все?

—  Ні, потім посіяв жито...

—  І вже маєш хліб?

—  Та ні, — каже чоловік. — Почекав, поки жито зійшло, виросло, поспіло. Потім я його вижав, змолотив, намолов борошна, замісив тісто й аж тоді напік буханців.

—  Що смачний хліб, то смачний, — сказав вовк. — Та скільки ж коло нього походити треба!

—  Твоя правда, — сказав чоловік. — Клопоту багато. Але без труда нема плода.

 

 

* * *

БАТЬКОВІ ПОРАДИ

(Оповідач Василь Задорожній)

Жив в одному селі чоловік, і був у нього син. Чоловік сказав сину:

— Живи так щоб в кожному селі хату мав, щоб кожен день були нові чоботи і всі люди тобі кланялись.

— Як це, батьку, я можу поставити в кожному селі хату, купувати кожен день чоботи і примушувать людей мені кланятись?

Батько сказав:

— Дуже легко, сину! Матимеш в кожному селі доброго товариша, і хату матимеш свою. Кожен день щоб чоботи були нові, потрібно їх щовечора чистити. А вставатимеш рано, раніше за всіх, і люди будуть кланятись і вітатись.

За матеріалами: Українські народні казки у 40 книгах. Батькові поради. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.  Оповідач: Задорожній Василь Вікторович (1956 року народження), Потічок, Решетилівський район, Полтавська область. Книга 37. Казки Полтавщини / Запис, упоряд. і літ. опрац. М. Зінчук. — Чернівці: Прут, 2010.

* * *

БАТЬКІВСЬКА ПОРАДА

(Оповідач Наталя Швець)

Жив собі в одному селі чоловік, і був у нього один-єдиний син. Та вже такий розумник та красень, що ні в казці сказать, ні пером описать. Батенько душі в ньому не чув, вихвалявся перед сусідами та знайомими.

От хлопець виріс і надумав піти в самостійне життя. Тож прийшов до батька і каже:

— Я вже дорослий, піду в самостійне життя, щастя-долю буду шукати.

Засмутився старий, вирішив умовити хлопця не робити поквапливих кроків. Та все марно, син стояв на своєму. Тоді батько поблагословив його у далеку дорогу і дав таку пораду:

— Якщо хочеш свій вік прожити щасливим і в достатку, то послухай моєї поради: живи так, щоб ти мав у кожному селі хату, на кожен день нові чоботи і щоби щоранку всі люди тобі кланялися.

Задумався хлопець над батьковими словами, а далі й питає:

— Як це я, батьку, можу поставити в кожному селі хату, купувати щодня нові чоботи, ще й примусити всіх людей кланятись?

— Дуже легко, сину! У кожному селі матимеш товариша — будеш і хату мати, де переночувати. А щоб нові чоботи були, треба їх щодня чистити. Відтак на ранок будуть як нові. І вставати треба рано, не лінуватися. Люди побачать, що не лінивий, і будуть кланятись та вітатись.

Хлопець послухав батьківську пораду, та так і живе до цього часу в шані та добрі. А старий батько дуже радий, що його порада стала в пригоді синові.

За матеріалами: Українські народні казки у 40 книгах. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. Оповідач: Швець Наталя Григорівна Гориславці, Кременчуцький район, Полтавська область.  Книга 37. Казки Полтавщини / Запис, упоряд. і літ. опрац. М. Зінчук. — Чернівці: Прут, 2010.

 * * *

БАТЬКІВСЬКА ПОРАДА

(Оповідач Горова Л.)

Жив собі в одному селі чоловік і був у нього син. От виріс син і надумав піти в самостійне життя. Прийшов до батька і питається:

— Як мені жити далі?

Задумався сивий батько та й каже:

— Слухай, синку, чого міг, я тебе навчав. До роботи різної привчив, Ті ремесла за плечима не носити, майстровитій людині вони завжди згодяться. Якщо хочеш прожити свій вік щасливо в достатку, то слухай ще одну пораду: живи так, щоб мав у кожному селі хату, кожного дня нові чоботи і щоб кожного ранку всі люди з тобою першими віталися.

Подумав-подумав син над батьковими словами та й питає:

— Як же, тату, я можу в кожному селі хату поставити, купувати кожного дня нові чоботи ще й примусити всіх людей мені кланятися?

Засміявся батько і говорить:

— Дуже легко, сину. Матимеш у кожному селі гарного товариша — значить, і свою хату на всі випадки життя. А щоб на кожний день у тебе були нові чоботи, їх треба кожного вечора гарно вичистити, хоч як би ти не був втомлений. І нарешті, вставай, синку, рано, раніше за всіх, і йди на роботу. А коли йтимуть на роботу й інші люди, то всі, хто побачить тебе в роботі, будуть тобі щиро кланятися і вітати тебе.

За матеріалами: Українські народні казки у 40 книгах.Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. 211 (4889). Батьківська порада. СУС 915А. Записала Горова Катерина 2008 року. Оповідач: Горова Л. І., Хорошки, Оржицький район, Полтавська область. Книга 37. Казки Полтавщини / Запис, упоряд. і літ. опрац. М. Зінчук. — Чернівці: Прут, 2010.

* * *

БАТЬКОВА НАУКА

(Оповідач Ольга Максимів, Бойківщина)

Один чоловік оженився, завів собі сім’ю і мав три сини, та довго щастя не велося, тому що померла його молода жінка. Остався чоловік із трьома діточками, мучився сам та й мусів знайти собі другу дружину. Взяв він молоду дівчину, яка вийшла за нього не по любові, вийшла за старого чоловіка за господарку. І не хотілося їй бути його жінкою, але жила заради господарки і заради дітей: не було в неї своїх діток. Вона переживала, страждала і мучилася, що мусить працювати на чоловікових дітей.

Хотілося їй мати свою дитину. Одного разу вийшла вона на подвір’я, аж зупинився перед нею молодий парубок і почав підмовляти її:

— Слухай, твій чоловік старий. Може б, ми коли-небудь зустрілися з тобою? Ти ж молода, гарна, мучишся заради його дітей. Ти могла б для своєї дитини старатися, а не так мучитися. Працюєш, години вільної не маєш. А для кого?

Розговорилися вони, і молода дружина согрішила. А через деякий народився в неї синок. Батько не дуже приділяв увагу молодій дружині і малому синови, більше дбав про тих, що від першого шлюбу в нього були.

Нелегко було тому хлопчикови. Менших дітей не було, а тоті старші кепкувалися над ним, знущалися. Він усе плакав, жалівся матері, а мати казала:

— Мовчи, це твої старші брати.

А ті хлопці не злюбили його. Але хлопчик ріс розумненьким. Батько і старші хлопці, видно, знали, що він їм не син і не брат, бо почали прозивати його знайдою. А йому то дуже не подобалося, і подумав він: «Піду я з дому, бо недобре мені тут, не потрібний я тут». Мати жаліла свого синочка, але він був упертий і не хотів терпіти, що з нього глузували. І таки вирішив утекти з дому. Пішов, сам не знаючи куди, і зайшов у одне село. Хто його знає, чи далеко було те село від його села, чи близько. Зайшов він у село і чує дзвін у кузні. Заходить туди, а там коваль кує. Поздоровкався він, вклонився чемненько і говорить:

— Прийміть мене, дядечку, на роботу. Я хочу бути ковалем. Подивився на нього старий коваль і каже:

— Сину, ти ще малий, тобі ще бути за підпасича. Але нічого, я тебе прийму, буду вчити, як кувати. Але ти мусиш робити таку роботу, яка для тебе, а робота в кузні важка.

Зостався хлопчик в коваля. Слухав усе, що коваль казав, і все так робив. То ягнята на толоці пас, то корови, а часом забіжить у кузню і придивляється до ковальського ремесла. Побачив коваль, що хлопець має до того хист. Пройшло декілька років його життя в коваля. У нього своїх дітей не було, а в цього хлопця були золоті руки, і вирішив коваль узяти його за свого. Хлопець став на ковальське місце: йому дуже подобався дзвін молота, і приємно йому було, що він робить людям добро. Думав він і про те, що люди, які страждають, потребують його допомоги. А старий коваль допомагав йому, розказував, і він все засвоював.

Пройшли роки, і каже старий коваль:

— Сину, я вже не буду в кузні робити, ставай ковалем на моє місце. А він подумав і каже:

— Ні, піду я радше світ за очі, піду туди, де ніхто не знає, що я виріс в наймах, без батьків.

Пішов він світ за очі і прийшов у чуже, зовсім незнане йому село. Та й думає, за що йому взятися, як стати на ноги, бо прийшов тільки з молотком у ружах. А в тому селі не було коваля і не було кузні, а людям ковальська справа завжди потрібна.

Зайшов він до крайньої хати коло моста. Сказав, що хоче стати в них на роботу і жити в цьому селі. А ще, що він коваль і слава його буде така дзвінка, як удари молота в кузні. Хазяїни посміялися з него, але приміщення для кузні дали. Хлопець підковував їм коней, ремонтував коси, жінкам мотики справляв, люди були вдячні йому і подавали всіляку допомогу.

А хлопець хотів розбагатіти і думає: «Зроблю собі справжню кузню». Пішов у сільську управу, а там йому відмовили. Сказали:

— Ти приїжджий, ми не знаємо тебе. Дай якесь посвідчення, що ти дійсно з такого-то села, щоб ми могли відшукати тебе, як буде треба.

А там недалеко був міський коваль, який не хотів, щоб у цему селі був свій коваль, і дуже йому шкодив. Але хлопець був упертий, добре робив ковальські речі і робив їх за дешевшу ціну, то й зостався працювати в тому селі.

Був він і добрий хазяїн, усе відкладав гроші: дрібні копійки розтрачав, а більші гроші складав. І таки зробив собі добру кузню, купив трохи поля. І люди були ним задоволені.

А потім захотів молодий коваль оженитися. Знайшов собі гарну дівчину з багатого роду і оженився. Вона поважала його й любила, жили вони з жінкою, і довго не було в них дітей. А потім народила вона близнюків, двох синів, і коваль був дуже радий. Як почали вони підростати, казав він їм:

— Сини мої, учіться ремесла, то будете щасливими і добре проживете. А як доведете себе до того, що зовсім не буде як жити, то підіть у комору: там такий шнурочок висить, то на тому шнурочку повісьтеся.

Сини повиростали, а старий коваль занедужав та й помер. І не були сини такої вдачі, як він, ремесла не вчилися. Вчилися малими в школі, але яка тоді була наука? Один попав у погане товариство, розпився, пропив батькову працю і сам пропав.

А другий теж не хотів працювати, ходив по світі і зовсім збіднів. А батьківське ковадло пустувало, і подумав син: «Вернуся я до батьківського порога і зачну працювати, як мій батько». Але з чого почати, коли нічого немає, — все понищили, все прогуляли? І пригадав він батьківські слова: «Якщо тобі буде зовсім прикро, нічого не роби, лиш повісся на тому шнурку, що в коморі висить.» Подумав він, що виходу йому нема, а від людей встидно, і вирішив піти повіситися.

Зайшов до тої комори, а там шнурок засилений висить. Одяг він той шнурок на шию і повісився, а шнурок натягнувся, гак вирвався і з тої діри посипалися гроші — ті гроші, що батько своїм трудом заробив.

Син зрадів і сказав собі: «Буду вже працювати, як працював мій батько, і буду жити, як порядні люди живуть.»

За матеріалами: Українські народні казки у 40 книгах. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. Оповідач: Максимів Ольга Петрівна. Тернопіль: Богдан, 2006.​

 * * *

БАТЬКОВА НАУКА

(Оповідач Василь Барчук, Буковина)

У батька був їден син. Жив багато. Коли син підріс і вженився, не заставляв його ні до якої роботи — тілко вінчав і хрестив. (Це означає, що він часто бував на весіллях за вінчального батька, а на хрестинах — за кума.) Коли батько постарівся і прийшлося йому вмирати, сказав синови:

— Щоб ти в полі не казав «добрий день» і «Бог на поміч». (Тут йдеться про те, що треба рано виходити в поле на роботу, раніше за інших, щоб не ти вітався з працюючими на полі людьми, а вони з тобою.) І в кожнім селі щоб ти хату мав, і кожної неділі щоб були в тебе чоботи нові. А як прийде тобі до крутого, то завішайся на той кілок, що в коморі.

Син почав у кожнім селі будувати хату і кожної суботи нові чоботи шити. І як він то став робити, то збіднів до того, що всю худобу спродав, і хліб, і поле. Тілко одна хата лишилася. Іде він до свого вуйка і каже:

— Тато казав, щоб у кожнім селі хату мати і кожної суботи чоботи нові. А як я почав усе то робити, то так збіднів, що шматка хліба не маю.

А вуйко каже:

— Дурню ти, тато казав, щоб ти в кожному селі мав знайомство, щоб тобі було де переночувати, як прийдеться в чужім селі бути. А за чоботи тато сказав таке: треба кожної суботи чистити їх, щоб вони були як нові.

Іде він до фіна і каже:

— Позич мені хоч двадцять рублів.

Фін позичив. Тут сусіда проси його на весілля. А він не має ні хліба, ні грошей — нема з чим іти. Іде він знов до того фіна.

— Фіне, позичте мені ще цей раз. Хату продам, а з вами розрахуюся. Фін позичає. Іде він на весілля. Прийшов до хати, поклав хліб на приспу, а сам чисти від болота ноги. А свиня підбігла й схопила той хліб. Відбив він від свині хліб, але хліб був уже весь у болоті. Входи він у хату і кладе свій хліб на стіл у кутик, щоб люди не дивилися, який він обляпаний болотом. Вітається з хазяїном.

— Адіт, куме, прийшов я до вас без хліба, бо поклав хліб на приспі, і заким чистив ноги, підбігла свиня і взяла хліб.

— Щоб ти так жив, як ти мав той хліб, — каже хазяїн. Входи він у палату — місць нема.

— Куми, — каже хазяїн, — зробіть для чоловіка місце.

А вони не зробили. Пригнувся він поміж людьми і їв навстоячки. Скоро й пішов. Хазяїн питає:

— Куме, чого ви так хутко тікаєте? Ще страв не видали.

— Щось заболів я, — каже той.

А він не заболів — пішов з досади. Прийшов додому і ляг на піч. А жінка лишилася на весіллі, подавала на стіл страви. Наховала вона шматочків хліба в рукав і принесла чоловікови додому. Він поїв і каже:

— Жінко, йди знов туди та подавай. Може, й ще чогось принесеш. Пішла жінка і знов принесла. Він поїв і сидів, і думав. І нагадав, що тато казав йому завішатися на кілок у коморі. Пішов у комору, став на стілець, вчепив вірьовку на шию і на кілок. Як скочив він із стільця і натягнулася вірьовка, кілок вирвався і відти посипалося золото й срібло.

Як найшлося то золото й срібло, почав викупляти він землю, що попродав. Вже має корову, має коні, свині. Вшив собі хороше пальто, комір сивий каракульський. І жінці зшив пальто з таким гуляром.

Перед Зеленими святами вигнав він до череди корову. І була вона за всі корови лучча. Оперся на паличку і стоїть, а недалеко від него сидить купка людей, які тоже свої корови вигнали. Той фін, що позичав йому гроші, каже:

— Нанашку, ходіть май ближче сюди.

Приходи він до них.

— Добрий день!

— Добрий день!

— Слава богу, худоба не обіжена, файна трава виросла. А хазяїн, в якого було тоді весілля, питає:

— Куме, я бачив на вас і на жінці пальта з такими файними комірами. Що ви, такі файні вівці маєте?

— Нє, то в мене, куме, свиноматка таких файних ягнят народила.

— Та брешете, куме, не може бути, щоб свиня мала ягнята.

— Як я прийшов до вас на весілля з хлібом, ви й тоді казали, що я брешу. То вже й тепер я брешу?!

Та кума буком, та буком! А фін допомагає нанашкови бити кума.

— Оце тобі, щоб ти знав, як казати «брешеш»!

За матеріалами: Українські народні казки у 40 книгах. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. Оповідач: Барчук Василь Парфенійович. Чернівці: Прут, 2009.​