З Днем батька! Цінуємо, любимо, поважаємо...

"До батька" Євген Гуцало

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «До батька»

16 червня в Україні відзначатимуть День батька — щорічне свято на честь тат, яке з’явилося як відповідь на День матері. Раніше офіційного свята батька в Україні не існувало, хоча неформально тат вітали в третю неділю червня, а інколи — у третю неділю вересня.

 Так було до 2019 року, коли президент України офіційно запровадив Дня батька. Відтоді це свято зафіксоване на третю неділю червня.

 До слова, неофіційне свято, яке припадало на третю неділю вересня, також збереглося. Його називають Всенародним днем батька. Тож діти мають можливість вітати своїх татусів двічі на рік.

 Як з’явився День батька

Це свято зародилося в Сполучених Штатах з ініціативи Сонори Додд. У 1910 році вона запропонувала після Дня матері вшановувати й батьків. Так Сонора хотіла віддячити своєму татові, який після смерті дружини, матері Сонори, самостійно виховував шістьох дітей, ставши для них і мамою, і татом.

 Гідний вчинок цього чоловіка заслуговував на повагу та вдячність. Завдяки ініціативі Сонори спочатку День батька почали відзначати в її рідному місті Спокан, пізніше в штаті Вашингтон. У 1966 році за президентства Ліндона Джонсона це свято стало офіційним у всій Америці і його відзначають у третю неділю червня. Згодом інші країни, які підтримують сімейні цінності, почали відзначати цей день, вшановуючи татусів

"До батька" Євген Гуцало

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «До батька»

У печі горить огонь. У хаті темно, баба Вустя навіть каганця не засвітила, і відблиски полум'я тремтять на чорній долівці, на ослоні, на запнутих ряднами вікнах. Максим сидить на припічку, просовує в піч то ліву, то праву ногу, щоб нагріти. Коли припече, то хутенько витягує й береться розтирати підошви.

 

— Максиме-дитино, лізь на піч,— уже вкотре каже баба. В голосі її турбота, але щоб сердилась, то ні.

 

— А-а, тут тепліше,— каже Максим і починає цокотіти зубами, наче він і справді змерз.

 

Баба Вустя переставляє рогачем горщики в печі, там сичить, сотається пара. Баба щось бубонить, її лице здається золотим од рівного, густого полум'я, в зіницях тремтить по віхтику іскор. А згодом:

 

— Максиме, дитино, лізь на піч! І скільки тобі казати...

 

— Е-е-с...— тільки й мимрить онук

 

Усе в хаті мовчить: і старий стіл, застелений скатеркою, і відро з водою біля порога, і коцюба в кутку, і темні стіни з образами божими. Максим прислухається, чи не долетить який звук ізнадвору. Чи не долине голос? Нічого не чути. Наче вимерло все. Але ж не вимерло — мабуть, тільки причаїлось. Бо й стіл причаївся, і відро з водою, і коцюба. Все на щось чекає. І він, Максим, теж чекає.

 

— Максиме-дитино...— знову починає баба. Онук перебиває:

 

— Може, вам соломи внести? Бо всю спалили...

 

Вустя дивиться на нього закам'янілими очима. Дивиться на нього, а видно, що також прислухається до вулиці.

 

— Сидів би й не рипався вже...

 

Деякий час мовчать. Максим гріє ноги біля вогню, тре п'яти, коли вже добре припече. По хвилі Ж:

 

— Таки й треба принести соломи.

 

І, не чекаючи бабиної згоди, скаче на долівку. Пірнає в нахололі валянки, накидає на плечі куфайчину нишпорить на тапчані за шапкою, а сам скоса позирає на бабу.

 

— Ну, дивись мені,— каже вона.— Щоб одним духом...

 

А надворі — нічого не спить. Верби біля тину злегка погойдуються, на щось виглядають. Криниця чекає. Дорога біжить до когось попід хатами. І сніжок на городі рожевим відблиском мерехтить— од далекої заграви, наче усміхається із зловісною радістю. Ніде не світиться...

 

Двері до повітки відчинено. По хрупосткому сніжку гайнув через обійстя, вже в повітці, набрав повний оберемок соломи, житній дух уже забиває йому подих. Посеред обійстя знову зупинився. Небо над Кулішівкою багряніє, і начебто гул звідти докочується. Завмерло. Знову легенько так загуготіло, гнівливо затремтіло повітря.

 

Кинув солому біля припічка, внісши знадвору і дух передранкового морозцю. Баба запитливо глянула — мовляв, що там?

 

— А нічого не чути,— сказав Максим.— Тільки хмари над Кулішівкою скров'яніли, та гуде так, наче земля здригається.

 

Задивився в піч. І радів нишком, що баба не наказує роздягатись. Кипляче золото вогню приковувало зір, пробуджувало в душі тривогу.

 

— Це ж і води треба принести,— мовив.

 

Баба не обізвалась,— чи не дочула, чи знала, що не переспорить. Схопив відро з мотузком — і вже за порогом. Став. Як і перше, чекали верби коло тину, і рожевів сніжок на городі. Тільки село їхнє Квітки наче аж насупилось, людські голоси долинали від ставу. Це ж і батько туди подався, в кагати. А хіба він уміє стріляти? Ніколи б не подумав, що він уміє стріляти. От дивно....

 

Мотузок шурхнув у криницю, плеснула вода. Витягнув пониє відро, поставив на цямрині. Порожньо було в грудях — немов побігав там вітерець, а потім зслизнув, пустку зоставивши. І гіркувато в горлі запекло, наче хто пальцями здушив.

 

Тільки вніс відро з водою в хату, як у селі гримнуло. Млосна хвиля пробігла по хаті, кліпнув вогонь у печі, а шибки тоненько чи то дзенькнули, чи то зітхнули. І чи то відро в Максимовій руці здригнулось, чи то вода сама сплеснула. Хутенько поставив відро на лаву й метнувся до порога.

 

— Максиме-дитино!..— скрикнула Вустя.

 

Проте не чув — був уже надворі. Горби над ставом тремтіли раптовими спалахами пострілів. Отже, почалось. Отже, сподівались не марно. Максим шаснув у повітку — тут, у кутку, глибоко зариті в соломі намацав дві гранати. Одну поклав у кишеню, другу — за пазуху. Важке, холодне залізо обпекло тіло. Визирнув, чи не шукає його баба Вустя, й метнувся до воріт.

 

Хоча на душі було лячно, зате легко. Ніг не чув під собою — його несла сама земля. Уявляв собі зустріч із батьком.— "Ти чого прийшов?" — запитає батько. "Хочу воювати",— скаже він, Максим. "Чим же ти будеш воювати? Адже в тебе ні рушниці, пі автомата",— дорікатиме батько. "А в мене дві гранати є",— відповість Максим. "На кого ж ти бабу покинув?" — запитає батько. "А вона їсти всім варить,— скаже Максим.— Ви ж самі наказали варити, бо, мовляв, на війні — як на роботі, голодніють швидко".— "Ну й розумний ти в мене,— скаже батько.— Як старий. Ховайся швидше в кагат, бо коли німці відступають, то вони дуже люті".— "То й добре, що люті,— скаже він, Максим.— Коли люті, то їх легше бити".— "Ну й розумний ти в мене",— не втримається од усміху батько.

 

— Стій, хто йде!

 

Він аж злякався з несподіванки. А придивився — дядько Перепелиця стоїть біля погреба, бо в кого ж іще можуть бути такі колосисті, обвислі вуса, бо в кого ж іще може бути такий розплесканий ніс?

 

— Та це я, хіба не впізнаєте? — несподівано для самого себе жалібним голоском протяг Максим.— А ви що робите?

 

— У воєнне врем'я по вулиці ходити ніззя! — сказав дядько Перепелиця.

 

І зашкутильгав до Максима. Хлопець надумав тікати, та вже пізно: дядько міцно схопив за плече. І треба ж було з ним зустрітись! Такий лагідний, такий добрий дядько Перепелиця, а диви, як тримає!

 

— Та пустіть, я до батька,— став проситись.

 

— Ша!—сердито мовив Перепелиця — У воєнне врем'я не можна нюні розпускати!

 

Гм, усе він знає: і по вулиці не можна в воєнне врем'я ходити, й нюні не можна розпускати. Наче він їх справді розпускає! Ото вже дядько! А прикидався завжди добрим та божим!

 

— Батько ж просив гранати йому принести! — ще пробував викрутитись.

 

— Стій! Які гранати? Ану давай сюди!

 

Оце ще й така халепа — гранат позбувся. Краще б уже мовчав, а там було б видно. Ну й дядько, ну й Перепелиця! І чого ото він лізе туди, куди не просять?

 

— Куди це ви пхаєте мене в погріб? Я в погріб не хочу! — мало не закричав Максим.

 

— А то тебе питають — хочеш ти чи не хочеш,— не дуже й сердито пробурчав дядько, відчиняючи ляду до погреба в своїх сінях,— Ану залазь і не ворушись! А я піду до баби Вусті й перекажу, де ти ховаєшся.

 

О, бачили такого? Ще й до баби подасться, скаже їй. А хто його просить? Ніхто. Сидів би вже разом із усіма в цьому погребі й не рипався.

 

Максим оглядівся. На буряках та картоплі, присипаній соломою і застеленій так-сяк ряднами, сиділи всі Перепелиці. І весела пащекувата Дунька, яку завжди аж на другий куток села чути, і її похмура, непримітна сестра Степанія, од якої, розказують, чоловік аж на фронт забіг, така вже вредна вдалася. І маленьке Перепеленя біля діжки з квашеними яблуками примостилось — білолиций, з пампушкуватим личком Петрусь. Бач, як витріщився на Максима, дивується, що побачив тут у цю пору. І маленька Перепелівна — синьоока, шустра, як пташеня, Галя — теж дивиться здивовано. А ген і баби-сусідки в чорних хустках, позакутувані, позатушкувані, тільки гострі носи повистромляли.

 

— Здоров був, козаче,— зразу ж Дунька вчепилась до нього.— Чи не свататись?

 

Максим стояв посеред погреба і мовчав. На гладущику блимав каганець, нерівно освітлюючи насторожені обличчя.

 

— Ага, не свататись,— не вгавала Дунька.— В такий пізній час уже вертаєш од котроїсь.

 

— Причепилась...— буркнула Степанія.— Навіть дитини не пожаліє.

 

Максим бочком-бочком ступив уперед — та й притаковився біля Петруся, що мав два пшеничні колосочки замість брів. А Перепеленя сяйнуло на нього фіалковим зором синіх очей і поспитало тихенько:

 

— Що там нагорі?

 

Не відповів — усе ще був сердитий на старого Перепелицю, котрий забрав у нього гранати і запроторив у цю яму. Але, помітивши, що всі на нього дивляться, мовив спроквола.-

 

— Небо над Кулішівкою горить, а біля ставу стріляють. Впала тиша. Світло каганця здригнулось, і по лицях пробіг

 

раптовий чорний вираз.

 

— Середнівку спалили позавчора,— сказала Степанія,— і Драбівку. Всі хати погоріли, й почорніли садки.

 

У картоплі весело пискнула миша, їй відповіла друга. Знову здригнулося світло каганця. Грудочка землі впала зі стелі в бочку з квашеними яблуками, якраз на кружок,— і розбилась. Хтось почав хреститись у кутку, і тінь од руки неповоротким круком заметалась по стінах, по згорблених постатях.

 

— Земля тремтить,— зовсім спокійно, без подиву сказала пащекувата Дунька.

 

А Максимові зовсім не страшно. І якби був не в погребі, а зверху, то ще вільніше почувався б. А чому б і ні? Бо німці таки відступають, а не наступають, бо німців таки женуть! І люди з усього села зібрались, щоб затримати їх, щоб у мішок зав'язати. Дуже просто навіть — мішок! А наші ж на п'яти наступають фрицам, дихати їм не дають!

 

Ляда вгорі відхилилась — і всі підвели очі. В отвір заглядав кривий Перепелиця, трусячи пухнастими вусами.

 

— Я надворі буду,— сказав.— Якщо хату підпалить, то зразу ж скажу, виведу всіх.

 

Та й зачинив ляду. Але ж, мабуть, десь уже горить, коли заговорив про це, бо чого б нагадувати? А чия ж то горить? Мабуть, на дальньому кутку села, від ставу... І всі відчули занепокоєння, і всі завмерли, прислухаючись, чи не затремтить земля, та позирали раз у раз на стелю.

 

— Корова мукає,— похмуро сказала Степанія.

 

Всі ще дужче нашорошили вуха. А Максим мимоволі всміхнувся і підморгнув синьоокій Галі. Вона вдала, що не помітила підморгування, але зір її поглибшав і почорнішав од здивування.

 

— Піду, їсти їй дам,— мовила Дунька і подерлась по драбині вгору. Простугоніли над головами її кроки — і вклякло все. Хоч би миша яка обізвалась, але також, видно, попричаювались, мовчать.

 

І тут довгастий язичок світла примеркнув, далі стрімко витягнувся вгору — і погас. Морок поглинув усе. Лише згодом зашаруділа картопля і почувся жалібний Галин голосок Що Максимові залишалось робити? Добрався навпомацки до драбини, а тоді з щабля на щабель —вже в сінях, і вже надворі. Не видно ніде Перепелиці? Не видно, ну й добре. Шаснув попід загатою на причілок, постояв, прислухаючись, а тоді вже і роздивлятись почав.

 

Освітлені хмари над Квітками брались малиново та багряно. Позагусали вони, закам'яніли низько, наче велетенське каміння. А ген ота, над полем, наче аж кров'ю сочиться, набрякли крайки і страшна така, що й очі одвести не в змозі. А біля неї зеленкувата, як би хто прив'ялою травою її притрусив. І гуркіт котиться двигтючий від Кулішівки, немов там залізними ціпами багатенно молотильників саму біду вимолочують. А біля їхнього ставу вже тихо. Знову причаїлися Квітки. В жодному вікні блимак не блимне, а так на душі, ніби зараз неминуче скоїться щось. І Максим знову відчув, як полегшало його тіло, як невагомими стали ноги, а в скронях тьохнула раз і другий швидка, гаряча кров.

 

Але з чим же йти до батька? Гранат немає, а не піде ж він із голими руками. Ну й Перепелиця! Позаганяв усю свою сім'ю до погреба і його, Максима, теж надумав запроторити. Гм... Але з чим до батька йти? Може, просто дрючок виламати? Але засміють усі. Батько перший засміє, бо він такий, любить і з самого себе покепкувати, не тільки з когось... А, згадав! У бузині біля цвинтаря німецький кинджал лежить — ще зовсім новий, у піхвах, там його білобровий Петрусь заховав, що оце в ямі сидить.

 

Од цвинтаря — глиняниками, далі через верболози понад ставом, а потім уже і вгору поп'явся. До кагатів ще не добрався, а тут із засідки хтось:

 

— Ні з місця!

 

Еге ж, як суворо заговорив Гордійчук! Так, що й не впізнаєш, якщо не захочеш впізнати, еге ж, як сердито!

 

— Та це я, хіба не впізнаєш, Сашко?!

 

Сашко промовчав — мабуть, роздумував. А згодом:

 

— Чого тут ходиш?

 

— Та треба...

 

— Ану, марш додому! — знову сердито крикнув Гордійчук. Максим спершу злякався; кинувся назад, але зразу отямився.

 

Це ж можна обійти Гордійчука збоку, а він нехай собі сидить, задавака. Бач, і він командувати взявся, так, наче не вони позавчора удвох спускались на санчатах із горба, а потім на дерев'яних ковзанах із підбитими дротами по ставу гасали. Ну, добре, ми тобі все пригадаємо... "Ні з місця!.. Марш додому!.." І все таким голосом, наче маму рідну перелякати зібрався.

 

О, в якусь продовбину скочив по пояс. Це ж добре, що приморозило вночі, а якби така ожеледь, як звечора? Був би мокрісінький, а в валянках хлюпало б, що хоч бери роззувайся та виливай... Ген і кагати видно над шляхом. Але що він батькові скаже? Га?.. Мовляв, так і так, ось німецького кинджала знайшов, дуже гострий, то приніс, може, знадобиться. Були ще гранати дві, але хіба донесеш їх, коли отой Перепелиця зустрівся йому й відібрав?!

 

Вже близько, то треба навзгинці... Ні, навзгинці не можна, бо подумають, що чужий, і стріляти почнуть. Краще йти прямо. Можна б і пісню заспівати, щоб упізнали одразу, але хто ж на війні співає?

 

Вже й голоси чути, їй-богу! Здається, про нього балакають. І батьків голос чути — такий приглушений, рідний! Тату!—хочеться крикнути. Але не крикнув. Хотів побігти. Але не побіг, стримався. Ще подумають, що наступає!

 

— Максиме'!1 — долинуло батькове здивоване й тривожне.— Ти?

 

— Я...— відповів невпевнено Максим, зупиняючись біля кагату і зазираючи вниз. Там сиділо кілька чоловік із їхнього села, а поміж ними батько.

 

— Сталося щось? — знову поспитав батько й простягнув до нього руки.

 

— Нічого,— відповів Максим, опинившись унизу.

 

— Що ж це ти приніс?

 

— А-а...— промимрив Максим і сховав кинджал за спину. Батько забрав у нього кинджал і всміхнувся. Добре, що

 

ніхто, крім Максима, не бачив того усміху, а то хоч крізь землю провалюйся!

 

— А чого ти прийшов? — допитувався батько.

 

— Ну...— не знаходив слів Максим.— Сказати, що баба їсти наварила.

 

Дядьки засміялись, а батько запитав:

 

— Що наварила?

 

— Картопля вже готова. І куліш скоро поспіє.

 

— Оце б зараз гарячого кулешу,— промовив хтось із темряви і зітхнув.

 

— Ви казали, що зголоднієте,— знайшовся Максим, зраділий і повеселілий.— Ви казали, що на війні, як на роботі.

 

— Та воно робота і є,— знову зітхнув той самий чоловік у глибині кагату,— Оце трохи постріляли, а тепер сидимо й спочиваємо. Добре, що червоноармійці наспіли на поміч...

 

— Де вони? — вражено запитав Максим і підвівся. Але ні спереду, ні з боків нічого не побачив.

 

— Та вже є,— сказав той самий голос— Уже не пустимо німця через село, хай начувається. Біля Кулішівки йому й капець буде... Оце б зараз теплої страви поїсти...

 

— Я принесу,— похопився Максим.— Сам побіжу.

 

— Е-е ні,— мовив батько.— Йдіть удвох із Сашком Гордійчуком... А я до ставу спущуся зустрічати вас... Іди...

 

Сашко, здавалося, нітрохи й не здивувався, знову побачивши перед собою Максима. Виліз із бурту, сказав:

 

— По куліш, то й по куліш... А я вже наші танки бачив. Спускались пагорбком, тримаючись за руки. Максим зовсім не думав про бабу Вустю та її куліш. У голові тільки й крутилось — як би це зайти до Перепелиці та забрати в нього гранати. Тепер мусив би віддати, бо Максим уже не якийсь потіпака, а до кулешу приставлений. А куліш треба охороняти!

 

Над Квітками, над Кулішівкою, над нічними полями дивовижним грозовим соняхом — похмурим і зловісним — розцвітало небо.