З Днем батька! Цінуємо, любимо, поважаємо...

"До батька" Євген Гуцало

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «До батька»

16 червня в Україні відзначатимуть День батька — щорічне свято на честь тат, яке з’явилося як відповідь на День матері. Раніше офіційного свята батька в Україні не існувало, хоча неформально тат вітали в третю неділю червня, а інколи — у третю неділю вересня.

 Так було до 2019 року, коли президент України офіційно запровадив Дня батька. Відтоді це свято зафіксоване на третю неділю червня.

 До слова, неофіційне свято, яке припадало на третю неділю вересня, також збереглося. Його називають Всенародним днем батька. Тож діти мають можливість вітати своїх татусів двічі на рік.

 Як з’явився День батька

Це свято зародилося в Сполучених Штатах з ініціативи Сонори Додд. У 1910 році вона запропонувала після Дня матері вшановувати й батьків. Так Сонора хотіла віддячити своєму татові, який після смерті дружини, матері Сонори, самостійно виховував шістьох дітей, ставши для них і мамою, і татом.

 Гідний вчинок цього чоловіка заслуговував на повагу та вдячність. Завдяки ініціативі Сонори спочатку День батька почали відзначати в її рідному місті Спокан, пізніше в штаті Вашингтон. У 1966 році за президентства Ліндона Джонсона це свято стало офіційним у всій Америці і його відзначають у третю неділю червня. Згодом інші країни, які підтримують сімейні цінності, почали відзначати цей день, вшановуючи татусів

"До батька" Євген Гуцало

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «До батька»

У печі горить огонь. У хаті темно, баба Вустя навіть каганця не засвітила, і відблиски полум'я тремтять на чорній долівці, на ослоні, на запнутих ряднами вікнах. Максим сидить на припічку, просовує в піч то ліву, то праву ногу, щоб нагріти. Коли припече, то хутенько витягує й береться розтирати підошви.

 

— Максиме-дитино, лізь на піч,— уже вкотре каже баба. В голосі її турбота, але щоб сердилась, то ні.

 

— А-а, тут тепліше,— каже Максим і починає цокотіти зубами, наче він і справді змерз.

 

Баба Вустя переставляє рогачем горщики в печі, там сичить, сотається пара. Баба щось бубонить, її лице здається золотим од рівного, густого полум'я, в зіницях тремтить по віхтику іскор. А згодом:

 

— Максиме, дитино, лізь на піч! І скільки тобі казати...

 

— Е-е-с...— тільки й мимрить онук

 

Усе в хаті мовчить: і старий стіл, застелений скатеркою, і відро з водою біля порога, і коцюба в кутку, і темні стіни з образами божими. Максим прислухається, чи не долетить який звук ізнадвору. Чи не долине голос? Нічого не чути. Наче вимерло все. Але ж не вимерло — мабуть, тільки причаїлось. Бо й стіл причаївся, і відро з водою, і коцюба. Все на щось чекає. І він, Максим, теж чекає.

 

— Максиме-дитино...— знову починає баба. Онук перебиває:

 

— Може, вам соломи внести? Бо всю спалили...

 

Вустя дивиться на нього закам'янілими очима. Дивиться на нього, а видно, що також прислухається до вулиці.

 

— Сидів би й не рипався вже...

 

Деякий час мовчать. Максим гріє ноги біля вогню, тре п'яти, коли вже добре припече. По хвилі Ж:

 

— Таки й треба принести соломи.

 

І, не чекаючи бабиної згоди, скаче на долівку. Пірнає в нахололі валянки, накидає на плечі куфайчину нишпорить на тапчані за шапкою, а сам скоса позирає на бабу.

 

— Ну, дивись мені,— каже вона.— Щоб одним духом...

 

А надворі — нічого не спить. Верби біля тину злегка погойдуються, на щось виглядають. Криниця чекає. Дорога біжить до когось попід хатами. І сніжок на городі рожевим відблиском мерехтить— од далекої заграви, наче усміхається із зловісною радістю. Ніде не світиться...

 

Двері до повітки відчинено. По хрупосткому сніжку гайнув через обійстя, вже в повітці, набрав повний оберемок соломи, житній дух уже забиває йому подих. Посеред обійстя знову зупинився. Небо над Кулішівкою багряніє, і начебто гул звідти докочується. Завмерло. Знову легенько так загуготіло, гнівливо затремтіло повітря.

 

Кинув солому біля припічка, внісши знадвору і дух передранкового морозцю. Баба запитливо глянула — мовляв, що там?

 

— А нічого не чути,— сказав Максим.— Тільки хмари над Кулішівкою скров'яніли, та гуде так, наче земля здригається.

 

Задивився в піч. І радів нишком, що баба не наказує роздягатись. Кипляче золото вогню приковувало зір, пробуджувало в душі тривогу.

 

— Це ж і води треба принести,— мовив.

 

Баба не обізвалась,— чи не дочула, чи знала, що не переспорить. Схопив відро з мотузком — і вже за порогом. Став. Як і перше, чекали верби коло тину, і рожевів сніжок на городі. Тільки село їхнє Квітки наче аж насупилось, людські голоси долинали від ставу. Це ж і батько туди подався, в кагати. А хіба він уміє стріляти? Ніколи б не подумав, що він уміє стріляти. От дивно....

 

Мотузок шурхнув у криницю, плеснула вода. Витягнув пониє відро, поставив на цямрині. Порожньо було в грудях — немов побігав там вітерець, а потім зслизнув, пустку зоставивши. І гіркувато в горлі запекло, наче хто пальцями здушив.

 

Тільки вніс відро з водою в хату, як у селі гримнуло. Млосна хвиля пробігла по хаті, кліпнув вогонь у печі, а шибки тоненько чи то дзенькнули, чи то зітхнули. І чи то відро в Максимовій руці здригнулось, чи то вода сама сплеснула. Хутенько поставив відро на лаву й метнувся до порога.

 

— Максиме-дитино!..— скрикнула Вустя.

 

Проте не чув — був уже надворі. Горби над ставом тремтіли раптовими спалахами пострілів. Отже, почалось. Отже, сподівались не марно. Максим шаснув у повітку — тут, у кутку, глибоко зариті в соломі намацав дві гранати. Одну поклав у кишеню, другу — за пазуху. Важке, холодне залізо обпекло тіло. Визирнув, чи не шукає його баба Вустя, й метнувся до воріт.

 

Хоча на душі було лячно, зате легко. Ніг не чув під собою — його несла сама земля. Уявляв собі зустріч із батьком.— "Ти чого прийшов?" — запитає батько. "Хочу воювати",— скаже він, Максим. "Чим же ти будеш воювати? Адже в тебе ні рушниці, пі автомата",— дорікатиме батько. "А в мене дві гранати є",— відповість Максим. "На кого ж ти бабу покинув?" — запитає батько. "А вона їсти всім варить,— скаже Максим.— Ви ж самі наказали варити, бо, мовляв, на війні — як на роботі, голодніють швидко".— "Ну й розумний ти в мене,— скаже батько.— Як старий. Ховайся швидше в кагат, бо коли німці відступають, то вони дуже люті".— "То й добре, що люті,— скаже він, Максим.— Коли люті, то їх легше бити".— "Ну й розумний ти в мене",— не втримається од усміху батько.

 

— Стій, хто йде!

 

Він аж злякався з несподіванки. А придивився — дядько Перепелиця стоїть біля погреба, бо в кого ж іще можуть бути такі колосисті, обвислі вуса, бо в кого ж іще може бути такий розплесканий ніс?

 

— Та це я, хіба не впізнаєте? — несподівано для самого себе жалібним голоском протяг Максим.— А ви що робите?

 

— У воєнне врем'я по вулиці ходити ніззя! — сказав дядько Перепелиця.

 

І зашкутильгав до Максима. Хлопець надумав тікати, та вже пізно: дядько міцно схопив за плече. І треба ж було з ним зустрітись! Такий лагідний, такий добрий дядько Перепелиця, а диви, як тримає!

 

— Та пустіть, я до батька,— став проситись.

 

— Ша!—сердито мовив Перепелиця — У воєнне врем'я не можна нюні розпускати!

 

Гм, усе він знає: і по вулиці не можна в воєнне врем'я ходити, й нюні не можна розпускати. Наче він їх справді розпускає! Ото вже дядько! А прикидався завжди добрим та божим!

 

— Батько ж просив гранати йому принести! — ще пробував викрутитись.

 

— Стій! Які гранати? Ану давай сюди!

 

Оце ще й така халепа — гранат позбувся. Краще б уже мовчав, а там було б видно. Ну й дядько, ну й Перепелиця! І чого ото він лізе туди, куди не просять?

 

— Куди це ви пхаєте мене в погріб? Я в погріб не хочу! — мало не закричав Максим.

 

— А то тебе питають — хочеш ти чи не хочеш,— не дуже й сердито пробурчав дядько, відчиняючи ляду до погреба в своїх сінях,— Ану залазь і не ворушись! А я піду до баби Вусті й перекажу, де ти ховаєшся.

 

О, бачили такого? Ще й до баби подасться, скаже їй. А хто його просить? Ніхто. Сидів би вже разом із усіма в цьому погребі й не рипався.

 

Максим оглядівся. На буряках та картоплі, присипаній соломою і застеленій так-сяк ряднами, сиділи всі Перепелиці. І весела пащекувата Дунька, яку завжди аж на другий куток села чути, і її похмура, непримітна сестра Степанія, од якої, розказують, чоловік аж на фронт забіг, така вже вредна вдалася. І маленьке Перепеленя біля діжки з квашеними яблуками примостилось — білолиций, з пампушкуватим личком Петрусь. Бач, як витріщився на Максима, дивується, що побачив тут у цю пору. І маленька Перепелівна — синьоока, шустра, як пташеня, Галя — теж дивиться здивовано. А ген і баби-сусідки в чорних хустках, позакутувані, позатушкувані, тільки гострі носи повистромляли.

 

— Здоров був, козаче,— зразу ж Дунька вчепилась до нього.— Чи не свататись?

 

Максим стояв посеред погреба і мовчав. На гладущику блимав каганець, нерівно освітлюючи насторожені обличчя.

 

— Ага, не свататись,— не вгавала Дунька.— В такий пізній час уже вертаєш од котроїсь.

 

— Причепилась...— буркнула Степанія.— Навіть дитини не пожаліє.

 

Максим бочком-бочком ступив уперед — та й притаковився біля Петруся, що мав два пшеничні колосочки замість брів. А Перепеленя сяйнуло на нього фіалковим зором синіх очей і поспитало тихенько:

 

— Що там нагорі?

 

Не відповів — усе ще був сердитий на старого Перепелицю, котрий забрав у нього гранати і запроторив у цю яму. Але, помітивши, що всі на нього дивляться, мовив спроквола.-

 

— Небо над Кулішівкою горить, а біля ставу стріляють. Впала тиша. Світло каганця здригнулось, і по лицях пробіг

 

раптовий чорний вираз.

 

— Середнівку спалили позавчора,— сказала Степанія,— і Драбівку. Всі хати погоріли, й почорніли садки.

 

У картоплі весело пискнула миша, їй відповіла друга. Знову здригнулося світло каганця. Грудочка землі впала зі стелі в бочку з квашеними яблуками, якраз на кружок,— і розбилась. Хтось почав хреститись у кутку, і тінь од руки неповоротким круком заметалась по стінах, по згорблених постатях.

 

— Земля тремтить,— зовсім спокійно, без подиву сказала пащекувата Дунька.

 

А Максимові зовсім не страшно. І якби був не в погребі, а зверху, то ще вільніше почувався б. А чому б і ні? Бо німці таки відступають, а не наступають, бо німців таки женуть! І люди з усього села зібрались, щоб затримати їх, щоб у мішок зав'язати. Дуже просто навіть — мішок! А наші ж на п'яти наступають фрицам, дихати їм не дають!

 

Ляда вгорі відхилилась — і всі підвели очі. В отвір заглядав кривий Перепелиця, трусячи пухнастими вусами.

 

— Я надворі буду,— сказав.— Якщо хату підпалить, то зразу ж скажу, виведу всіх.

 

Та й зачинив ляду. Але ж, мабуть, десь уже горить, коли заговорив про це, бо чого б нагадувати? А чия ж то горить? Мабуть, на дальньому кутку села, від ставу... І всі відчули занепокоєння, і всі завмерли, прислухаючись, чи не затремтить земля, та позирали раз у раз на стелю.

 

— Корова мукає,— похмуро сказала Степанія.

 

Всі ще дужче нашорошили вуха. А Максим мимоволі всміхнувся і підморгнув синьоокій Галі. Вона вдала, що не помітила підморгування, але зір її поглибшав і почорнішав од здивування.

 

— Піду, їсти їй дам,— мовила Дунька і подерлась по драбині вгору. Простугоніли над головами її кроки — і вклякло все. Хоч би миша яка обізвалась, але також, видно, попричаювались, мовчать.

 

І тут довгастий язичок світла примеркнув, далі стрімко витягнувся вгору — і погас. Морок поглинув усе. Лише згодом зашаруділа картопля і почувся жалібний Галин голосок Що Максимові залишалось робити? Добрався навпомацки до драбини, а тоді з щабля на щабель —вже в сінях, і вже надворі. Не видно ніде Перепелиці? Не видно, ну й добре. Шаснув попід загатою на причілок, постояв, прислухаючись, а тоді вже і роздивлятись почав.

 

Освітлені хмари над Квітками брались малиново та багряно. Позагусали вони, закам'яніли низько, наче велетенське каміння. А ген ота, над полем, наче аж кров'ю сочиться, набрякли крайки і страшна така, що й очі одвести не в змозі. А біля неї зеленкувата, як би хто прив'ялою травою її притрусив. І гуркіт котиться двигтючий від Кулішівки, немов там залізними ціпами багатенно молотильників саму біду вимолочують. А біля їхнього ставу вже тихо. Знову причаїлися Квітки. В жодному вікні блимак не блимне, а так на душі, ніби зараз неминуче скоїться щось. І Максим знову відчув, як полегшало його тіло, як невагомими стали ноги, а в скронях тьохнула раз і другий швидка, гаряча кров.

 

Але з чим же йти до батька? Гранат немає, а не піде ж він із голими руками. Ну й Перепелиця! Позаганяв усю свою сім'ю до погреба і його, Максима, теж надумав запроторити. Гм... Але з чим до батька йти? Може, просто дрючок виламати? Але засміють усі. Батько перший засміє, бо він такий, любить і з самого себе покепкувати, не тільки з когось... А, згадав! У бузині біля цвинтаря німецький кинджал лежить — ще зовсім новий, у піхвах, там його білобровий Петрусь заховав, що оце в ямі сидить.

 

Од цвинтаря — глиняниками, далі через верболози понад ставом, а потім уже і вгору поп'явся. До кагатів ще не добрався, а тут із засідки хтось:

 

— Ні з місця!

 

Еге ж, як суворо заговорив Гордійчук! Так, що й не впізнаєш, якщо не захочеш впізнати, еге ж, як сердито!

 

— Та це я, хіба не впізнаєш, Сашко?!

 

Сашко промовчав — мабуть, роздумував. А згодом:

 

— Чого тут ходиш?

 

— Та треба...

 

— Ану, марш додому! — знову сердито крикнув Гордійчук. Максим спершу злякався; кинувся назад, але зразу отямився.

 

Це ж можна обійти Гордійчука збоку, а він нехай собі сидить, задавака. Бач, і він командувати взявся, так, наче не вони позавчора удвох спускались на санчатах із горба, а потім на дерев'яних ковзанах із підбитими дротами по ставу гасали. Ну, добре, ми тобі все пригадаємо... "Ні з місця!.. Марш додому!.." І все таким голосом, наче маму рідну перелякати зібрався.

 

О, в якусь продовбину скочив по пояс. Це ж добре, що приморозило вночі, а якби така ожеледь, як звечора? Був би мокрісінький, а в валянках хлюпало б, що хоч бери роззувайся та виливай... Ген і кагати видно над шляхом. Але що він батькові скаже? Га?.. Мовляв, так і так, ось німецького кинджала знайшов, дуже гострий, то приніс, може, знадобиться. Були ще гранати дві, але хіба донесеш їх, коли отой Перепелиця зустрівся йому й відібрав?!

 

Вже близько, то треба навзгинці... Ні, навзгинці не можна, бо подумають, що чужий, і стріляти почнуть. Краще йти прямо. Можна б і пісню заспівати, щоб упізнали одразу, але хто ж на війні співає?

 

Вже й голоси чути, їй-богу! Здається, про нього балакають. І батьків голос чути — такий приглушений, рідний! Тату!—хочеться крикнути. Але не крикнув. Хотів побігти. Але не побіг, стримався. Ще подумають, що наступає!

 

— Максиме'!1 — долинуло батькове здивоване й тривожне.— Ти?

 

— Я...— відповів невпевнено Максим, зупиняючись біля кагату і зазираючи вниз. Там сиділо кілька чоловік із їхнього села, а поміж ними батько.

 

— Сталося щось? — знову поспитав батько й простягнув до нього руки.

 

— Нічого,— відповів Максим, опинившись унизу.

 

— Що ж це ти приніс?

 

— А-а...— промимрив Максим і сховав кинджал за спину. Батько забрав у нього кинджал і всміхнувся. Добре, що

 

ніхто, крім Максима, не бачив того усміху, а то хоч крізь землю провалюйся!

 

— А чого ти прийшов? — допитувався батько.

 

— Ну...— не знаходив слів Максим.— Сказати, що баба їсти наварила.

 

Дядьки засміялись, а батько запитав:

 

— Що наварила?

 

— Картопля вже готова. І куліш скоро поспіє.

 

— Оце б зараз гарячого кулешу,— промовив хтось із темряви і зітхнув.

 

— Ви казали, що зголоднієте,— знайшовся Максим, зраділий і повеселілий.— Ви казали, що на війні, як на роботі.

 

— Та воно робота і є,— знову зітхнув той самий чоловік у глибині кагату,— Оце трохи постріляли, а тепер сидимо й спочиваємо. Добре, що червоноармійці наспіли на поміч...

 

— Де вони? — вражено запитав Максим і підвівся. Але ні спереду, ні з боків нічого не побачив.

 

— Та вже є,— сказав той самий голос— Уже не пустимо німця через село, хай начувається. Біля Кулішівки йому й капець буде... Оце б зараз теплої страви поїсти...

 

— Я принесу,— похопився Максим.— Сам побіжу.

 

— Е-е ні,— мовив батько.— Йдіть удвох із Сашком Гордійчуком... А я до ставу спущуся зустрічати вас... Іди...

 

Сашко, здавалося, нітрохи й не здивувався, знову побачивши перед собою Максима. Виліз із бурту, сказав:

 

— По куліш, то й по куліш... А я вже наші танки бачив. Спускались пагорбком, тримаючись за руки. Максим зовсім не думав про бабу Вустю та її куліш. У голові тільки й крутилось — як би це зайти до Перепелиці та забрати в нього гранати. Тепер мусив би віддати, бо Максим уже не якийсь потіпака, а до кулешу приставлений. А куліш треба охороняти!

 

Над Квітками, над Кулішівкою, над нічними полями дивовижним грозовим соняхом — похмурим і зловісним — розцвітало небо.

 

Кіноклубу DOCUDAYS UA «Феміда» при

бібліотеці –філії ім. Т.Шевченка смт. Шабельківка-9 років.

Керівниця  та модератор кіноклубу: Садова С.І.

Рік відкриття кіноклубу:15 грудня 2015 року

Бібліотека ім. Т.Шевченка ЦСПБ м. Краматорська стала однією з переможниць у спільному конкурсі «Кіноклуб Docudays UA в бібліотеці», організованому Міжнародним фестивалем документального кіно про права людини Docudays UA та Програмою «Бібліоміст». Реалізація даної правоосвітньої ініціативи спрямована на активізацію діалогу про права людини в українському суспільстві шляхом надання бібліотекам медіа-інструментів та методології для підвищення рівня поінформованості громадян України в галузі прав людини.

 

Отже, силою документального кіно про права людини  бібліотекарі  несуть правові знання для своїх відвідувачів. Документальне кіно дає можливість прожити досвід реальних героїв та «відчути» проблему, отож його використання для медіапросвіти дуже ефективне – ніхто з юних учасників кіноклубу не лишився байдужим, дискусії про права людини виходять дуже емоційними. Засідання клубу відбуваються 1 раз на  місяць.

Досягнення :

За 9 років проведено 121 показів фільмів

Залучено нових партнерів :

Михайлова Тетяна, головний спеціаліст відділу правопросвітництва та надання безоплатної правової допомоги Краматорського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, яка знайомить учнів з правами на соціальне забезпечення громадян України.

Патрульна поліція міста Краматорська та Слов’янська

Благодійний фонд «Друг»- проведення акцій на захист тварин

Цифровий освітній центр «Краматорськ»

Обласна бібліотека для юнацтва м. Запоріжжя

Обласна бібліотека для дітей м. Дніпро(Тетяна Дороніна)

ГО «Фонд громади Краматорська»- проведення спільних онлайн - заходів

ГО «Рибалки України»

НВК№32

Проєкти:

"Говірка, наріччя, діалект жителів селища Шабельківки Краматорської міської ради"

V Всеукраїнська краєзнавчо-етнологічна конференція учнівської та студентської молоді «Завжди в народі буде жити, що серце серцю передасть»

 Фурманюк Катерина, учень 9-А класу          Краматорського НВК № 32 Краматорської міської ради Краматорського району Донецької області.

Керівник: Садова Світлана Іванівна, завідуюча бібліотеки-філії ім. Т. Г. Шевченка Краматорської міської ради.

Анотація. У статті розглянуто проблему доцільності вивчення говірки рідного краю як компонента живої розмовної мови. З’ясовано джерела формування місцевої говірки жителів селища Шабельківки Краматорського району Донецької області в різні історичні періоди.

Етнографічний регіон Донеччина – це досить велика територія на південному сході України в межах Донецького кряжа, Приазовської височини й частково Придніпровської низовини.

Увага нашого невеликого дослідження спрямовується на невеличке селище Шабельківка Краматорського району Донецької області. Цей край, оповитий красою природи – лісами, ставками, різноманітністю рельєфу і, звичайно, особливою окрасою є самі жителі. Адже саме тут – із уст в уста, від серця до серця передаються різні слова, приказки , які притаманні нашому селищу і Донецькому регіону.

Отримано подяку Садовій Світлані за якісну підготовку  учасника.

Продовження роботи з проектом «Архів війни»

ВОДНІ РЕСУРСИ СЕЛИЩА ШАБЕЛЬКІВКИ

ХІV Всеукраїнська

краєзнавча конференція учнівської молоді

«Мій рідний край, моя земля очима сучасників»

Фурманюк Катерина, учень 9-А класу Краматорського НВК № 32 Краматорської міської ради Краматорського району Донецької області.

Керівник: Садова Світлана Іванівна, завідуюча бібліотеки-філії ім. Т. Г. Шевченка Краматорської міської ради.

проведення всеукраїнського дня довкілля, прибирання території біля ставка і багато іншого.

-#Культура_розправляє_крила#

#Шевченка_бібліотека#

-Вони тримають небо над нами й назавжди залишаться в наших серцях.

Вічна їм пам’ять! Слава Україні! Пам’ятаємо!

ГО «Докудейз ЮА»

Близько 30 партнерських організацій та партнерів

platform@ednannia.ua

У 2019 році клуб «Феміда» визнано одним із найкращих кіноклубів України.( отримали подяку,диплом та подарунки).

Садова С.І. 2 рази  проходила  навчання  в Освітньому  Домі прав людини м. Чернігів, отримала сертифікати.

 

Любов Олександрівна: цифровий освітній центр"Краматорськ" має свою освітню програму(предметну). Але розвиток дітей - це більше. Треба школярам показувати життя, яке воно є. І наша співпраця з бібліотекою ім. Т. Г. Шевченка та кіноклубом DOCUDAYS UA при бібліотеці "Феміда"допомогла розширити можливості по соціалізації дітей,знати свої права як людини, оберігати природу, знати наслідки діяльності людини, її вплив та можливості запобігання  техногенних катаклізмів. Кіноклуб- це не тільки показ, але й юридичне підґрунтя з прав людини! Засідання кіноклубу дають можливість говорити з дітьми доступно і зрозуміло на важливі та складні теми.

 

Дарія: мені сподобався кіноклуб тим,що він розкрив потрібні проблеми. З нього можна взяти багато уроків для життя. Наприклад: правильно розставляти сімейні цінності, вірити у себе,навіть, якщо ніхто не вірить, займатися тим, що подобається, не дивлячись на думку інших. Ще можна зробити безліч висновків. Дуже вдячна кіноклубу за прекрасно проведений час та донесення корисної інформації.

o       Бібліотека працює як гуманітарний штаб, здійснює реєстрацію на гуманітарну допомогу малозабезпечених верств  населення та родин з дітьми, ВПО.

Працюємо зараз дуже в складних умовах: заборонення проведення заходів(до 5 людей),виття сирен, коли проводимо- тільки в безпекових місцях , обмеження світла, в бібліотеці немає сховища. Робимо добру справу.

Війна - не зупинка....

o       Привернення уваги громадськості до проблеми ВПО в місті Краматорськ.

o       Проведення просвітницької роботи з громадою щодо медіапросвіти, навчання вирішення проблем за допомогою документального кіно.

Вирішення питання  щодо надання до  відділу  освіти Краматорської ради проєкту внесення у Календарний план заходів на 2024-2025рр. додаткових заходів з плану дій «Готуємо_дітей_та_молодь_до _майбутнього завдяки медіапросвіті в кіноклубі DOCUDAYS UA при бібліотеці ім. Т. Г. Шевченка м. Краматорська»

«Фільми, які повинні переглянути в школі»

Перелік Фільмів обов’язкових для перегляду: 1.«ПРАНКНУЛИ» Режисер: Ісмаель Жоффруа Шандуті Країна: Франція Рiк виробництва: 2018 Тривалість: 21 хв; 2. «Укриття» (Україна/2016/20, режисер Анастасія Максимчук); 3. «КРАЙ ЕЛЕКТРОСМІТТЯ» Режисер: Девід Федель Країна: Австралія Рiк виробництва: 2012Тривалість: 20 хв; 4. «ЛІЗО, ХОДИ ДОДОМУ» Режисер: Оксана Бурая, Країна: Литва, Естонія, Рiк виробництва: 2012.(28 хв.);5. «Булер» Лі Гірша. ДО ПОКАЗІВ БУДУТЬ запрошені експерти.

Кіноклуб "DOCUdays" відбувається у рамках проекту «Кампанія за права людини в Україні з використанням інструментів Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA». Ми будемо намагатися сприяти розумінню саме філософії прав людини через прагнення до справедливості та рівності можливостей.

Усі покази фільмів у кіноклубі є виключно некомерційними, нерелігійними, аполітичними і мають супроводжуватися освітніми та правозахисними заходами, дискусіями, зустрічами із авторами, експертами з прав людини. Права людини – це не тільки міжнародні стандарти та юридичні норми. Це передовсім базові цінності, які необхідні кожній людині, для того, щоб стати щасливою.

З 05.06-07.06.2024 року Садова Світлана була учасницею 7-ї конференції «Документальні фільми як інструмент медіапросвіти з прав людини».  2024 рік- 10 років створення мережі Кіноклубів Docudays UA.  Модератори кіноклубів – це спільнота однодумців, яка робить командну роботу,підтримують один одного. Нас з кожним роком все більше і більше-є однодумці  в кожному куточку країни і за кордоном. Нас поєднує документальне кіно, спільні задачі, погляди та інтереси. Дякую Геннадію Кофману за цей чудовий проект. Бажаю реалізації нових проектів,цікавих подій, успіхів у справах, вдячних глядачів на многая літа.

Три дні разом навчалися над тим як кіноклубам використовувати документальні фільми як інструмент медіа просвіти з прав людини

Всі дні  були насиченими новими знаннями, вміннями, враженнями та знайомствами :»Що таке воєнні злочини та навіщо їх документувати. Знайомство з «Архівом війни».

-Основи міжнародного гуманітарного права та просвіта з прав людини від Олександра  Войтенко - тренера з прав людини та міжнародного гуманітарного права Української Гельсінської спілки з прав людини.

-Презентація  інформаційної кампанії «Сексуальне насильство в інтернеті: як захистити дітей» Каипанія започаткована ГО «Докудейз» та ВГО «Магнолія».

Гаряча лінія :Магнолія «Stop CRIME»

Україна посідає 5 місце у світі з розміщення матеріалів сексуального насильства над дітьми.

Кожна 12-та дитина отримувала прохання надіслати свої оголені фото.

Майже чверть дітей потрапляли хоча б в одну ситуацію сексуального насильства чи експлуатації в інтернеті за 2020 рік.

Половина дітей не розповіли нікому про те, що з ними трапилося.

❓Як зупинити поширення цих злочинів, знайти і покарати винних у сексуальному насильстві над дітьми?

Три майстерні : «Онлайн- події, телемости і залучення режисерів, партнерів»(Інна Кондратьєва- координатор онлайн- розвитку мережі  та Катерина Сінгурова – координатора партнерств Мережі.) та дві майстерні модерованого кінопоказу та обговорення.

Тож втомлені, але щасливі, набралися сил, позитиву.

У рамках XXI Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, 5-7 червня в м. Києві відбувається VII конференція «Документальні фільми інструмент медіапросвіти з прав людини». Тема цьогорічного фестивалю  «10 років триденної війни, яка триває три сторіччя». Були на обговоренні фільму Сергія Лисенка та Аліни Логвиненко «Медіацентр ЗСУ & Архів війни: фільми з передової». «Ми створили цю роботу, щоб показати факти війни. Треба бути відвертими, насамперед, із самим собою, щоб розуміти ситуацію в якій ми опинилися», - прокоментував Сергій Лисенко. Ці люди пишуть історію…

Особисті, політичні та соціальні події розгортаються у фільмі «Фрагменти льоду», змонтованому з 15-ти відеокасет за період з 1986 до 1994 року — відеощоденників батька режисерки, фігуриста-чемпіона, знятих під час закордонних гастролей з українським ансамблем «Балет на льоду», а також у нього вдома. Спостерігаючи за зростанням режисерки Марії Стоянової, ми стаємо свідками одночасних розвалу Радянського Союзу та шляху України до відновлення незалежності, а потім — її переходу до ринкової економіки. Очікування, відображені в ефектних кадрах Заходу, знятих батьком Стоянової, різко контрастують із домашніми зйомками облуплених стін, провалених стель і тарганів у квартирі, де жила родина.

Фільм «Фрагменти льоду» передає водночас широкий плин історії та її вплив на життя реальних людей аж до нового потрясіння — повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році.

«Кінець історії так і не настав, — міркує Стоянова. — Вона застигла, а потім наздогнала нас через багато років».

«Тіло», «За зачиненими дверима»

З ЛЮБОВ'Ю, DOCUDAYS UA

Свід­ки. На пів­ніч від Киє­ва

режисура: Тетяна Симон

Україна202336’

Це історії п’ятьох сміливих жителів/-ок Київської області, які пережили російську окупацію, але ні на мить не припиняли спротив. Перевезення гуманітарного вантажу, порятунок наших військових з оточення, надання медичної допомоги, приготування їжі для бійців та бійчинь чи просто для котів села Мощун — усе це великі й маленькі особисті подвиги, які надихають і дають нам сили продовжувати боротьбу.

Програма «DOCU/ЮНІСТЬ» 21 Docudays UA поринає в дослідження внутрішнього стану героїв/-їнь, які проходять через цей важливий рубіж. Фільми, що увійшли в добірку, поєднує тема переломного моменту входження в дорослий світ.

2024 DOCU/ЮНІСТЬ     

Пластилінові мрії

режисура: Вадим Макаров

Україна202315’

У поліфонії голосів розгортається дискусія про дім. Про те, що робить домівку домом, своє — своїм, чуже — чужим. Чи є щось більше за дім? Якими звуками, кольорами та запахами він живе в пам’яті?

Колективне й індивідуальне — голосами тих, хто втратив домівку через війну Росії в Україні. Асоціації, спогади, сенси: три літери, сотні речей між ними — дім.

Дівочі історії

режисура: Аґа Божим

Польща202362’

Дівочі історії, підліцтво. Ніби нічого не відбувається, але так багато змінюється. Яґода і Зузя — сусідки й подруги, які зустрічаються на місцевій площі. Іноді вони ходять по морозиво або на дитячий майданчик. І їм завжди є про що поговорити. Бути дівчиною — це особливий досвід, а вони лише вступають у перехідний вік. Біологія, гормони, прищі, перший бунт, перше кохання. Перші місячні — коли вони підуть? Чи буде щось іще? Дорослі не завжди можуть підтримати або дати відповідь. А дівчата бачать дедалі більше. Абсурдність шкільної системи, навʼязані правила та дилеми, які треба розвʼязати.

Мадлен

режисура: Ракель Санцінетті

Канада202315’

Щотижня іммігрантка з Бразилії Ракель (41 рік) відвідує свою подругу Мадлен (107 років) у будинку для пенсіонерів/-ок у Монреалі й намагається вмовити її вийти на вулицю. Старша жінка відмовляється: їй більше нічого робити на вулиці. Ракель не здається і знаходить спосіб взяти Мадлен із собою в подорож до моря на авто. Результат цього — історія, яка грається з реальністю та вигадкою і дозволяє порефлексувати про життя, смерть і певність того, що по дорозі завжди є що дізнатися нового.

Дівчинка дале­ко від дому

режисура: Сімон Леренґ Вільмонт, Аліса Коваленко

Данія, Норвегія202322’

Фільм «Дівчинка далеко віддому» від номінованого на «Оскар» режисера Сімона Леренґа Вільмонта та режисерки Аліси Коваленко — про 13-річну Настю, елітну гімнастку з Києва. Здобувши перемогу на українському чемпіонаті разом із гуртом близьких подруг, Настя та її бабуся змушені тікати вНімеччину через війну в Україні. У незнайомому місті Ґелсенкірхен Насті доведеться почати все спочатку й жити з невідомістю: чи побачить вона колись своїх батьків і друзів знову? Але коли Настя приєднується до німецької команди з гімнастики, вона віднаходить надію й починає будувати для себе нове життя. Ця зворушлива історія — про стійкість, дружбу та здатність спорту обʼєднувати людей.

Дякуємо Докудейз ЮА за навчання,інформування,підтримку, нові проєкти. 

Прямуємо разом!!!

 #Культура_розправляє_крила#

#Шевченка_бібліотека#

Вони тримають небо над нами й назавжди залишаться в наших серцях.

Вічна їм пам’ять! Слава Україні! Пам’ятаємо!

Сьогодні в Україні вшановують День Героїв — день, встановлений на честь українських воїнів усіх часів, усіх борців за волю та незалежність нашої держави.

Українські Герої – це українці, які жили в різні епохи й захищали рідну землю.

Висловлюємо велику вдячність та повагу усім захисникам, які сьогодні мужньо захищають честь і гідність рідної країни. Сердечно дякуємо кожному з Вас, хто ризикуючи власним життям, з честю і гідністю виконує свій громадянський і військовий обов’язок. Ми всі низько схиляємо голови перед світлою пам’яттю тих, кому не судилося повернутися до рідних домівок. Вони тримають небо над нами й назавжди залишаться в наших серцях. Вічна їм пам’ять! Слава Україні! Пам’ятаємо!

Хочеться пригадати сучасних героїв:

600 ворогів: історія загиблого пілота-аса з авіабригади імені Нікіфорова, пам'ятник загиблому пілотові установлено в селищі Шабельківка.

24-річний Данило Мурашко служив у 299-й бригаді тактичної авіації ЗСУ. Працював на штурмовику Су-25.

Майже за рік від початку повномасштабного вторгнення він дослужився від льотчика до командира авіаланки.

Пілот-ас є повним кавалером ордена Богдана Хмельницького та Героєм України.

Льотчик-штурмовик Данило Мурашко з перших днів великої війни зустрічав ворога у небі. За 10 місяців йому вдалося знищити близько 70 одиниць бронетехніки ворога, понад 80 бойових машин, приблизно 30 автоцистерн з пальним та 600 противників. Під час бойового вильоту під Краматорськом машину-напарника Мурашка підбили. Він втрачав висоту, замість катапультування відвів падаючий літак від житлових будинків.

Заборона розповідає про загиблого героя.

Хто такий Данило Мурашко

Хлопець народився в Ніжині, що на Чернігівщині. З дитинства мріяв стати льотчиком і у 2015 році вступив до Харківського університету Повітряних сил. Одразу після закінчення навчання приєднався до лав 299-ї бригади тактичної авіації ЗСУ імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова.

З першого дня повномасштабного вторгнення РФ Данило Мурашко брав участь у бойових завданнях: вже у травні 2022 року став старшим пілотом, а згодом — командиром авіаційної ланки бригади.

З 24 лютого 2022 року він здійснив 141 бойовий виліт, понад 130 з яких — з бойовим застосуванням. На рахунку воїна близько 70 одиниць знищеної бронетехніки ворога, понад 80 бойових машин, приблизно 30 автоцистерн з пальним та близько 600 ліквідованих противників.

Мурашко пішов на своє 141-ше бойове завдання 27 січня 2023 року. Він працював у парі з іншим літаком під Краматорськом. Під час місії штурмовик Су-25, на якому летів Данило, підбив ворожий винищувач. Це сталося поблизу селища Шабельківка. Пілот мав час катапультуватися, однак вирішив відвести падаючий літак віл житлових будинків: втратив висоту і не зміг покинути літак.

«Я готувався до вильоту, повертаюся, а він за мною сидить без настрою. Каже: “Я за сьогодні не зробив жодного вильоту. І вчора, і позавчора. За три дні ні разу не допоміг хлопцям”. Я подивився чергу, сказав йому, що якщо хоче, то може сходити зі мною… Останні його слова були в ефірі: “Я відверну”. І він таки відвернув від населеного пункту», — згадує командир другої ескадрильї Ростислав Лазаренко.

На момент загибелі Мурашку було 24 роки. Він повний лицар ордена Богдана Хмельницького. Відзначений почесним нагрудним знаком головнокомандувача Збройних сил України «Сталевий Хрест». Також вже посмертно льотчику присвоїли звання героя України.

«З першого дня повномасштабної збройної агресії офіцер мужньо виконував усі поставлені бойові завдання, проявляв героїчну відданість військовій справі, патріотизм та служіння українському народу. Він був відданим товаришем та яскравим прикладом для військовослужбовців нашої частини», — сказали про героя його побратими з 299-ї бригади.

Льотчик третього класу Данило Мурашко. Фото: 299-та бригада тактичної авіації/Facebook

 Поділіться своєю історією проживання війни для документального проєкту" Архів війни", створеного ГО"Докудейз".

«Архів» набув нового сенсу — став не лише каталогом воєнних злочинів агресора, а й своєрідним щоденником, у якому зафіксовано також буденне життя, побут, у якому існує країна упродовж минулих двох років.

Архів війни» є, по суті, найбільшою бібліотекою воєнних злочинів Росії проти України, його команда не має повноважень розслідувати воєнні злочини. Цим повинні займатися правоохоронні органи та суд.

Чого ми можемо навчитися

 

Один із важливих висновків з роботи «Архіву війни» — кожне свідчення важливе. Чітких формалізованих вимог до інформації, яку ви плануєте передати у МКС, немає. Але існує кілька методичних посібників, де зібрано поради, які допоможуть краще підготуватися до інтерв’ю з очевидцями. Для документування з відкритих джерел розроблений Протокол Берклі. Інші посібники надають рекомендації громадським організаціям, приміром: Посібник Документування міжнародних злочинів і порушень прав людини для притягнення до кримінальної відповідальності осіб, що їх вчинили. Рекомендації для громадських організацій, виданий Міжнародним кримінальним судом або Посібник зі збору доказів для МКС та документування міжнародних злочинів, який видало Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій та ВПО, радять таке:

 

Надаючи інформацію про зафіксовані воєнні злочини, слід внести до неї такі дані:

 

1/ Місце, де відбувалися події (з деталізацією, бажано з GPS-координатами);

 

2/ Дата, час і тривалість подій;

 

3/ Хронологія інциденту;

 

4/ Природа злочину (катування, зґвалтування, вбивства тощо) та методи його вчинення;

 

5/ Можливі підстави для інциденту;

 

6/ Визначення можливих виконавців злочинів (армія, збройна група або окремі індивіди тощо);

 

7/ Дані про жертв (ім’я, вік, стать, рід заняття, громадянство, етнічна чи релігійна приналежність тощо);

 

8/ Список можливих доказів (фото, документи, ін.)

 

Роман Бондарчук та Максим Демиденко переконані, що «Архів війни» – проєкт на довгу перспективу. Оскільки велика війна в Україні триває, потреба у людях, які документуватимуть усе, що відбувається у різних регіонах, зростає. Роман пояснює, що, з одного боку, зібрані факти можуть стати підґрунтям для майбутнього покарання винних у злочинах; водночас з іншого – це потужна база для різних дослідницьких проєктів, які проводять правозахисні організації.

 

На думку Максима Демиденка, накопичена база архіву буде потрібна і через п’ять, і через десять, і через п’ятдесят років, зокрема для того, аби протистояти російській пропаганді, яка викривлюватиме оптику цієї війни. А це означає, що усім нам потрібно забезпечити існування такого архіву.

 

Наприкінці розмови говоримо про те, де пролягає межа між тим, що варто зберегти в історії, а що ні. Роман Бондарчук відповідає коротко:

 

«На мій погляд, відповідь проста: поки триває ця війна, ми маємо фіксувати абсолютно все».