Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище — Тобілевич Іван) – український письменник, драматург, актор, ерудит, один з корифеїв українського побутового театру.

Роки життя – 1845-1907

Вся сім’я — в театрі

Головою небагатої, проте шляхетної родини Тобілевичів був Карпо Тобілевич. Хоч він безпосередньо і не пов’язав свого життя із театром, його доволі артистичну натуру згадував відомий громадський діяч та меценат української культури Євген Чикаленко: «Коли він розказував що-небудь страшне, то так мальовничо розказував, що аж волосся на голові, бувало, їжиться, а як розкаже якийсь комічний випадок, то всі аж падають од сміху».

З його шести дітей імена чотирьох постійно згадуються поряд, коли йдеться про український театр. В історії українського театру є три брати Тобілевичі, кожен з яких вигадав для себе власний творчий псевдонім: Іван Карпенко-Карий,    Садовський, Панас Саксаганський і їхня сестра — Марія Садовська-Барілотті.

Іван Карпенко-Карий з 1860-их років приймав активну участь у театральному житті. Він був членом  різних театральних груп, на основі яких і утворився театр корифеїв. Саме він був одним із його засновників.

У 1880-і роки грав у трупі М. Л. Кропивницького, з 1883 року став писати драми українською мовою. У 1886 році в Херсоні вийшла збірка його драм: «Бондарівна», «Хто винен?» І «Розумний и дурень». У 1887 році була видана його драма «Наймичка» (в Херсоні), в 1891 – «Мартин Боруля» (надруковано в «Зорі»).

У 1900-1904 рр. письменник створив свою трупу. Сам грав переважно комедійні ролі.

Перевага його драм – жвавість, цілісність характерів і хороша мова.

Карпенко-Карий пише про вади суспільства, про те, що обурює, сміливо і вміло  викриваючи їх й виставляючи у всій «красі». Підкреслює огидні риси своїх головних негативних персонажів, довкола яких видається крутиться цілий світ, але потім драматург неодмінно демонструє, як кожен жне, що посіяв.

 

Він висміює жадібних і обмежених панів-багатіїв. Проте в його товаристві також було чимало далеко не бідних людей.

 Річ у тому, що не самі гроші стають злом в п’єсах Карпенка-Карого, а та людська природа, яку вони проявляють. І він чітко окреслює, що це за природа. Безпринципність і безідейність, відстороненість від громадського життя і національної ідентичності.

 

1906 — захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна.

15 вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.